Breadcrumbs

Ви тут: Home Статті Слово о полку Ігореві

Слово о полку Ігореві

Тяжко голові без плечей, біда тілу без голови ... «Слово о полку Ігоревім»

«Слово о полку Ігоревім» (Повна назва «Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святославового, внука Олегового») — найвідоміший пам'ятник давньоруської літератури. У творі розповідається про невдалий похід на половців, новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в 1185 році. Імовірно «Слово» було написано в кінці XII століття, невдовзі після описуваної події.

Особливостями цього твору є незвичайна композиція, образна мова, глибокий ідейний зміст. «Слово ...» написано талановитим невідомим автором.

Історія знахідки

Відомий любитель і збирач старожитностей граф А. І. Мусін-Пушкін на початку 90-х років XVIII століття придбав у Спаському монастирі м. Ярославля старовинний рукописний збірник. У числі інших текстів, відомих і по інших рукописах, у збірнику було «Слово ...» — унікальний пам'ятник словесної творчості, досі не зустрічався в стародавніх книгах.

За дорученням А. І. Мусіна-Пушкіна для імператриці Катерини II була знята копія з давньоруського тексту. У 1800 році «Слово ...» було видано. Публікація цієї чудесної знахідки викликала відразу ж великий інтерес.

У 1812 році збірка, що включав «Слово ...», згоріла під час пожежі Москви разом з безцінним зборами давньоруських рукописів в будинку А. І. Мусіна-Пушкіна. Збереглися тільки перший друкований текст і рукописна копія «Слова ...», Виконана для Катерини II.

Зміст поеми

Автор розпочинає поему поетичним заспівом, у якому згадує про давнього співака Бояна. Далі автор описує зустріч князя Ігоря з братом Всеволодом і зловісні знаки, якими природа остерігала Ігоря. По тому йде опис першого бою й перемоги руських князів. Але другого дня, в суботу, вже раннім ранком почали насувати чорні хмари — половці. Билися день і другий, а на третій впали руські прапори. Після погрому невесела настала година. Другу частину починає сон Святослава. Автор звертається до поодиноких князів і з закликом до князя Ярослава Осьмомисла, щоб вирушали в похід проти половців за зневагу руської землі. Описується, як княгиня Ярославна плаче по Ігореві. Плач Ярославни є немов спонукою до втечі Ігоря. Ігореві вдалося при допомозі половчанина втекти з неволі й повернутися назад.

«Слово о полку Ігореві» є лицарською поемою. В ній виступають постаті сміливих лицарів, що вміють постояти за честь і славу своєї країни. Провідна ідея твору — то єдність, честь і слава руської  держави.

Крім високої ідейної ціни, має «Слово о полку Ігореві»  також велику мистецьку вартість. Про мистецьку ціну твору свідчать поетичні, повні символіки образи походу, боротьби, глибокі рефлексії автора й жива участь сил природи в людській долі. Творчість автора стоїть у зв’язку з українською народною поезією. Мова «Слова о полку Ігореві» багата, з виразними прикметами української народної стихії.

Переспіви «Слова о полку Ігореві» в живій українській мові дали Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Степан Руданський та інші письменники. Поему перекладено на всі слов’янські мови; вона також відома у перекладах на інші мови.

 

Сюжет

«Слово» починається зі вступу. Автор звертається до великого співакові давнини Бояну, розхвалює його манеру виконання: віщий Боян, коли починав пісню, розтікався мислію по древу, мчав сірим вовком по землі, ширяв сизим орлом під хмарами ... Автор же говорить, що він хоче писати по-іншому , просто, «за билинами цього часу». Повість його розгортається «від Володимира» (Мономаха) «до нинішнього Ігоря», Який задумав поодинці, з небагатьма родичами, повернути Русі землю половецьку до самого Чорного моря.

На початку походу Ігоря відбувається затемнення сонця. Князь нехтує цим знаменням. У його серці — бажання «спокусити Дону Великого», Здобути собі бойову славу в битві з половцями. Він іде в похід, ведучи за собою хоробру дружину. Автор описує, як все опирається цьому походу: сонце йому тьмою путь заступало, ніч, стогнала грозою, птахів розбудила, звірі ревли, закричав з вершин дерев язичницький бог. Половці готуються зустріти полки Ігоря, йдуть напереріз до Дону: скриплять вози в ночі, як перелякані лебеді. Лунає трагічний рефрен твори: «О, Русская земля! Уже ти за пагорбом!»

Вранці в п'ятницю руські полки перемогли половців, взяли багату здобич — червоних дівчат половецьких, а з ними золото, і паволоки, і дорогі оксамити.

На наступний ранок відбувається основний бій: раптово підійшли головні сили половців. «Криваві зорі світло сповіщають; чорні хмари з моря йдуть, хочуть прикрити чотири сонця» (Чотирьох руських князів). Битва відбувається на річці Каялі (де вона знаходиться, невідомо, є припущення, що ця річка — метафора необхідність покаяння Ігоря в своїх пихатих помислах). Кривава битва, якої не бачено було в часи найстрашніших воєн на руській землі, триває два дні. Хоробріше всіх бився брат Ігоря Буй-Тур Всеволод. На третій день під полудень упали Ігореві стяги. «Тут пир закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську». Ігор потрапив у полон.

Автор не описує полон Ігоря, а робить великий ліричний відступ: невеселий час настав, тому що сказав брат брату: «Це моє, і те моє ж». І почали князі про мале говорити: «Це велике» — і самі на себе крамолу кувати». А погані з усіх сторін приходили з перемогами на землю руську.

Ігоря хороброго полку не воскресити. Велика печаль настала по всій руській землі: «Ігор погубив те, чого домігся батько його Святослав Ольгович, що полонив половецького хана Кобяка. Побігли погані на руську землю, брали данину по білячій шкірці від двору».

Дія переноситься в Київ, в якому князь Святослав бачив смутний сон: одягали його чорним покривалом на ліжку тисовій, черпали синє вино, з горем змішане, сипали порожніми сагайдаками великі перли на груди. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали і понеслися до синього моря. Святослав дізнається про Ігоря поразку.

Святослав виголошує слово, зі сльозами змішане. Він дорікає Ігоря і Всеволода: рано почали вони половецьку землю воювати, а собі слави шукати. Далі Святослав перераховує подібні «подвиги» інших руських князів, які послаблювали російську землю, роз'єднували її цілісність і єдність.

Він згадує міжусобиці, за якими слідують завжди напади ворогів на ослаблені князівства.

Святослав закликає нащадків Ярослава Мудрого припинити ворогувати між собою.

Дія знову переноситься в інший простір: Ярославна, дружина князя Ігоря, плаче в Путивлі на міській стіні, її голос чується на Дунаї. «Полечу, — каже, — зозулею по Дунаю, омочу рукав в Каялі ріці, утру князю криваві рани на виснаженому тілі». Ярославна скаржиться вітру — що він її веселощі по степу розвіяв? Просить Дніпро-Славутич: «Поверни, пан, мого улюбленого до мене». Волає до світлого і трисвітлего сонця: «Всім ти тепло і червоно, чому ж простерло гарячі свої промені на княжих воїнів?»

Плач Ярославни побудований у формі заклинання стихій, які можуть повернути їй князя Ігоря.

Подальші події розгортаються стрімко: заклинання виявилося дієвим. Приснуло море опівночі, ідуть смерчі хмарами. Ігорю Бог кажет шлях із землі Половецької на землю Руську, до отеческому золотому столу. Ігор спить і не спить — міряє думкою поля від великого Дону до малого Дінця.

Описується повернення Ігоря до Києва. «Сонце світиться на небі — Ігорь- князь в Руській землі. Дівчата співають на Дунаї — майорять голоса до Києва. Ігор князь їде по Боричевому узвозу до храму святої Богородиці Пирогощої. Слава Ігорю Святославичу, Бую-Туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу! Князям слава і дружині! Амінь».

Тема

Опис невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря і брата його, курського князя Всеволода, на половців в 1185 році і наслідків цього походу для руських земель.

Ідея

Автор передає свою тривогу за долі рідної землі, звертаючись до всіх руських князів. Він закликає до захисту Вітчизни, до припинення князівських усобиць перед лицем спільної небезпеки ворожої навали.