Breadcrumbs

Ви тут: Home Статті Інтимна лірика В. Симоненка

Інтимна лірика В. Симоненка

Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії. Неповторність віршів про кохання — в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності й складнощі у взаєминах двох люб­лячих сердець, вибухи емоцій, які супроводжують кохання. «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав...» — це твердження В. Симоненка є ніби про­логом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу коханої. Лише кількома штрихами - деталями він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: «лобик... упертий і смішний», «біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, як абажурами, блищить очей овал», «губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі», «милі, теплі руки». Ще виразнішими у своїй емоційній напрузі є характеристи­ки — означення, якими поет передає багатство внутрішнього світу коханої. Вона — «прозора й чиста», «єдина, мила», «про­зора, мов ранкова тінь». Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій на своєю довершеністю формі криються глибокі почуття. Показовою щодо цього є поезія «Мені здавалась пошлою й бридкою...». Вона, порівня­но з іншими інтимними віршами, написана у більш спокійно-розмисловому тоні, чому сприяють окремі сюжетні еле­менти. Юнаки розповідають про свої любовні втіхи і насоло­ди, а напускною бравадою, голосно й цинічно смакують еро­тичними плітками. У ліричного героя вони викликають осуд, огиду — фізичну і моральну, так прозаїчно й точно це вира­жено словами:

В кімнаті тхнули прілі сигарети

І різав носа неприємний дух.

Брутальність і кохання — речі несумісні. Найінтимніші людські почуття повинні вражати первозданною чистотою, цнотливістю,сором’язливістю:

А мені ввижались білі ниви,

Знайомі образи витали наді мною,

І ти мені на плечі клала руки

І обпікала дотиком гарячим.

І я мовчав.Я не хотів про тебе

Розповісти завзятим брехунам.

Які б моє кохання осміяли.

У цьому контексті епітет «білий» символізує чистоту ко­хання, протиставляється бруду й цинізму і у вчинках, і в по­мислах, і в розмовах, коли йдеться про найніжніші почуття.

Прикметною особливістю інтимної лірики В. Симоненка є її контрастність в образно-емоційному і в словесному ладі. Сила кохання, повінь почуттів («я тебе заголубить, запестити хочу») і передчуття чогось незвіданого, бентежного («ти ще не торкалася губами вічних і прозорих таємниць»), біль роз­луки й розчарування («волочив я тебе в ореолі безгрішності крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій»), а на іншому по­люсі — благальне вимолювання взаємності хоч на мить:

О жорстока! Щастя хоч краплину

В душу мою змучену згуби —

Полюби і зрадь через хвилину,

Та хоч на хвилину полюби!

Полюбити — зрадити, гнів — любов, будні—свята, радість - жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почутті» в інтерпретації В. Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які так вражаюче точно відтворюють сум'ят­тя душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його ве­лику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану. Це твер­дження від протилежного:

Я тобі галантно не вклонюся,

Компліменти зроду не зліплю.

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

Або:

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію,

А подарую смуток і біду.

У них — велика таїна кохання. Поет, намагаючись розга­дати космос жіночої душі, секрет взаємного притягання двох сердець, у вірші з присвятою чорнявій математичці з добрим гумором відкриває формулу: «Ікс плюс ігрек — це будеш ти». Так від вимріяного, романтичного образу коханої («я від тебе жадав незвичайного й дивного, щоб з’явилася маренням, видивом, сном...») він приходить до земного образу чорнявої математички, а їхнє поєднання бачимо в обожнюванні жінки - матері, жінки-продовжувачки роду людського, а значить, і всього сущого на землі:

…І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночності,

Що красою життя — материнством стає.