Breadcrumbs

Сто тисяч

сто тисяч карпенкоЗавантажити Формат: txt

 

 

 

 

 

Про твір «Сто тисяч».

Тобілевич написав комедію «Сто тисяч» 1889 року. В цьому творі він змалював суспільні явища, які мали місце в 80—90-х роках минулого століття. Сільсь­кі багатії, нещадно визискуючи наймитів і бідних селян, дуже швидко багатіли. Вони скуповували поміщицькі маєтки, відбирали земельні наділи в бідних селян, що потрапляли до них в кабалу. В цей час в Україні, особливо в її південній частині, окремі заможні селяни виро­стали в мільйонерів-землевласників, яким належали тисячі десятин родючої землі.

Головною дійовою особою комедії «Сто тисяч» є заможний селянин Герасим Никодимович Калитка. Герасим вже має 200 десятин землі, але хоче бути значно багатшим.

У нагромадженні землі Калитка бачить смисл свого життя. Для того щоб купувати землю, потрібні гроші. Всі думки, розмови і вчинки Герасима зосереджуються навколо землі і грошей. На запитання, чи хоче він купи­ти землю, Калитка із здивуванням відповідає: «Та чи єсть же на світі такий чоловік, щоб не хотів би зем­лі купити?»  

Земля для Калитки — засіб для наживи. Про землю він говорить з захопленням: .«Ох, земелько, свята земелько,— божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку!..» Він марить: «їдеш день — чия земля? Калитчина! їдеш два — чия земля? Калитчина! їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханіє спирає...»

Калитка хоче купити в сусіднього поміщика Смоквинова 250 десятин землі, але у нього не вистачає гро­шей. Прагнучи швидко розбагатіти, він іде на шахрай­ство і вирішує купити в Невідомого за п’ять тисяч справжніх грошей сто тисяч фальшивих.

Зажерливий, скупий Калитка нещадно визискує наймитів. йому все здається, що наймити мало роблять, але дуже багато сплять і їдять. Він намагається відібрати навіть окраєць хліба у наймита, який у неділю йшов на роботу. Калитка сердиться на Копача за те, що той ба­гато їв під час обіду. Він ніколи не п’є за власні гроші, бо «від своєї горілки в грудях пухне».

Свого сина Романа він хоче одружити з дочкою великого землевласника Пузиря, сподіваючись одержати значне придане.

Калитка — груба, некультурна, неосвічена людина. Він деспотично поводиться з своєю дружиною, б’є її; на людях же вдає, що ставиться до неї лагідно. Калит­ка зневажливо говорить про науку, вважає, що всі вчені дурні, «голодранці». «Застав його,— каже Калитка,— коняку запрягать, то й не запряже: він зараз полізе по книжках, по тих рихметиках шукать, як це робиться».

Отже, основними рисами його характеру є зажерливість, скнарість, крутійство, лицемірство, деспотизм, неуцтво. Ці характерні риси Ка­литки яскраво виявляються у його мові: «робітники та собаки надворі повинні буть», «ні світ, ні зоря вже й жереш!»; «обіцянка — цяцянка, а дурневі радість»; «кругом, кругом моє», «бери і в свого і в чужого», «лупи та дай»; «гроші всьому голова»; «Ой Пузирі! Глядіть, щоб не полопались, а замість вас Калитку розіпре грошвою...»

Карпенко-Карий засуджує Калитку, бичує його гос­трою зброєю сатири. Всі думки і вчинки Калитки, спрямовані на швидке збагачення, викликають глузливий сміх.

На кожному кроці Калитка всіх обдурює. Проте знайшовся більш спритний шахрай, який обдурив його. За три тисячі Калитка купив замість ста тисяч фальшивих грошей мішок чистого паперу. Це доводить Герасима до відчаю. Він кидається вішатись.

Калитка викликає до себе презирство й огиду навіть тоді, коли намагається кінчити життя самогубством, його останні слова: «Обікрали... ограбили... Пропала земля Смоквинова!.. Краще смерть, ніж така поте­ря!»— викликають глузливий сміх у читача і глядача.