Breadcrumbs

Ви тут: HomeУкр. літератураШевченко Тарас Біографія Тараса Шевченка

Біографія Тараса Шевченка

 

Біографія Шевченка


Т. Г. Шевченко народився кріпаком, і кріпаком прожив більш, як половину свого життя.х) Це мало, як побачимо, дуже великий вплив на всю його художню творчість; через це власне зробився він таким художником, яким був.  

Рано в нього прокинулися велика охота й хист до малярства. Керелівка, де народивсь Шевченко, оточена була селами, де жили місцеві богомази, що малювали ікони. Шевченко майже всіх їх обійшов, шукаючи, хто б з них міг взяти його в учні. Після невдалих спроб, знайшов таки він маляра у с. Хлипнівці, що, продержавши у себе Тараса два тижні, запевнився, що хлопець дійсно має охоту й хист до малярства і вже був згоден взяти його в науку, але не зважився зробити це без панського дозволу. Шевченко повинен був звернутися за дозволом до управителя. А в цей самий час дідич його, Енґельґардт, набирав собі челядь. Управитель забрав Тараса й послав його до пана, рекомендуючи його вдатним на маляра покоєвого. Але пан не звернув на це уваги й повернув його на козачка. Таким чином, замість учитись малярства, Тарас попав у козачки й поїхав з паном до Вільни. 

Це було 1829 р. Там, 6. грудня, пан поїхав на баль, а Тарас повинен був чекати, поки він повернеться. Щоб не гаяти часу, Тарас узявся копіювати луб’яний портрет Платова й не дочув, як пан повернувся. Енґельґардт не тільки міцно поскуб його за вуха, але на другий день звелів ще вибити його на стайні. Але всеж після того пан сам переконався, що краще мати  далого власного маляра, ніж невдалого козачка і віддав Тараса в учні Яну Рустему.                                                                                                          

Цей Ян Рустем, учень Норблена, був досвідчений портретний маляр, професор малярства у Віденському університеті; людина щиросердешна, прекрасний учитель, що з любов’ю ставився й до своєї роботи й до своїх учнів. 

Незабаром Енґельґардтові довелося переїхати до Варшави. Рустем, що вже побачив талановитість Тараса, звернув на це увагу Енґельґардта, порадив йому у Варшаві дати хлопця в учні до маляра Франца Лампі, що Енґельґардт і зробив. Але не довго довелося Шевченкові користуватися порадами таких малярів, як Рустем або Лампі, — в кінці 1830 року або з початку 1831 р.Енґельґардт переїхав до Петербурґу. 

Тут, замість продовження науки у справжніх художників, як це було почалося у Вільні та Варшаві, пан віддав його 1832 р. й то лише після „невідступного прохання“ Шевченка, на чотири роки до цехового маляра Ширяева— людини такої жорстокої, що самою своєю появою завдавав жаху своїм учням. 

Все ж таки й тут Шевченко не зовсім був одірваний від художньої роботи: Ширяев мав підряд на малярську роботу у Великому Театрі, що тоді реставрував відомий архітект А. К. Кавос. „Для всех орнаментов и арабесков, украшающих плафон Большого театра, рисунки были сделаны им (Шевченком) по указаниям архитектора Кавоса“, читаемо ми в оповіданні Т. Шевченка „Художник“. Ясно, що така праця не могла задовольнити Шевченка; він шукав уже, що б могло йому замінити малювання з гіпсів, до котрих він напевне звик у своїх двох учителів і, не маючи нічого іншого, він почав виходити з дому раніше, ніж треба було йти на роботу, й заходив у Літній сад, де багацько було статуй, та й замальовував їх. Це робилося ще до схід сонця, й тому він міг робити лише нариси їх, бо тіні накладати було неможливо.

Одного разу його застав за такою роботою земляк його, маляр І. М. Сошенко. Він зацікавився його роботою, познайомився з ним, взяв дуже близько до серця гірку долю Тарасову і познайомив його з видатними художниками,— О. Г. Венеціяновим, з куміром тодішнього артистичного світу в Росії К. П. Брюловим, з могутнім конференц-секретарем Академії Мистецтв В. І. Григоровичем и ще з деким з поважних осіб. Усі вони зацікавилися долею талановитого кріпака и вирішили насамперед ужити всіх заходів, щоб визволити його з кріпацтва. Після всяких нёприемних розмов із паном, нарешті ця справа скінчилася тим, що Венеціянов добився згоди дідича дати Шевченкові „відпускну“ за 2.500 крб.; Брюлов намалював портрет поета В. А. Жуковського, пустили його на льоси, зібрали потрібні гроші й визволили за ці гроші Шевченка. Це сталося 22. квітня 1838 р. Одержавши „відпускну“, Шевченко мало не збожеволів на радощах. Ще раніше Сошенко всякими хитрощами влаштовував Шевченкові можливість віддатися деяким студіям з малярства. Тепер була вже повна можливість вступити йому до Академії Мистецтв. „На другой день“, — оповідає Шевченко в згаданому „Художникові“ за Сошенка,— „часу в десятом утра одел я его и отвел к Карлу Павловичу (Брюлову) и как отец любимого сына передает учителю, так я его передал безсмертному нашему Карлу Павловичу Брюлову. С того дня он начал посещать академические классы и сделался пенсионером Общества Поощрения Художеств“. 

В Академії робота його йшла успішно і він одержував одну за одною срібні медалі, а 22 березня 1845 р. одержав звання „свободного художника“, як висловилася Рада Академії, через те, що він відомий Раді своїми працями й його було нагороджено за успіхи в малярстві срібними медалями 2-го ступня. Чому саме Шевченко не працював навіть для срібної медалі першого ступня, ми не відаємо. 

Ще влітку 1843 і 1844 р. Шевченко побував на Україні, де багато намалював портретів і краєвидів. Тепер він почав мріяти й зовсім перенестися на Україну. Тим часом у Києві склалася Археологічна Комісія, якій треба було мати власного маляра і Шевченка закликали до співробітництва в Комісії. Крім того він одержав посаду вчителя малярства при Київському Університеті. 

Так усе склалося, але не так сталося: саме тут і трапилося несподіване лихо й Шевченко опинився на засланні. Його обвинувачено було в справі Кирило-Методіївського Братства й 28. травня 1847 р. заслано рядовим жовніром до Оренбурзького корпусу та ще, як додав власною рукою цар Микола І, „під найпильніший догляд, заборонивши йому писати й малювати“. 

23. червня 1847 р. Шевченко був вже за Уралом вОрській фортеці, в казармі, в гурті з усіма жовнірами.

„Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь, — пише він до А. І. Лизогуба, 11. грудня 1847 р. — Ви питаєте,— продовжує він, — чи покину я малювання, — рад я його покинути, так не можна. Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать і рисовать“, та тут же й додає: „Добрий мій друже, голубе сизий, пришліть ящичок Ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона — хоч інколи подивлюсь, то все таки легше стане“. Але, звісно, не для того, щоб лише подивитися прохав він вислати речі, що потрібні для малювання. Хоч який суворий був наказ за ним дивитися, щоб він не малював, але певно це не так уже ретельно виконувалося, бо й справді до нас дійшла велика кількість його рисунків з доби заслання. 

Особливо покращало його становище, коли він попав в експедицію, що була улаштована під керівництвом О. І. Бутакова для дослідів Аральського моря. Тут йому не тільки не заборонялося малювати, але, навпаки, це ставилося йому за обов’язок. Ця експедиція взагалі була вплинула на покращання його стану. Щоб обробити ті етюди, що він зібрав за той час, йому дозволено було зупинитися в Оренбурзі й він міг вільно малювати. Мало того, він малював навіть у самого начальника Оренбурзького війська, генерала Обручева— портрет його дружини.  

Але не довго Шевченко користувався таким життям. Знайшлася людина, що з помсти зробила донос на нього, повідомляючи, що він „наперекір царському наказові, ходить у цивільній одежі, пише вірші й малює портрети“. Це наробило великого переполоху і в Оренбурзі і в столиці й скінчилося тим, що Шевченка заслали до Ново-петровської фортеці на Каспійському морі, — тепер форт Урицький, — куди він і приплив 17. листопада 1851 р.

Тут знову Шевченкове життя спочатку пішло погане, поки на весні 1853 р. не приїхав новий комендант фортеці І. О. Усков, у родині якого Шевченко з часом став найближчою людиною. Усков полегшив, оскільки можна було, його становище, так щодо служби, як і до життя. Перед приїздом Ускова, Шевченко знайшов десь біля фортеці добру глину та алебастр, придатні для скульптури й хтів зайнятися скульптурою. Він міркував так: малювати йому заборонено, а про скульптуру нічого не сказано. Але до приїзду Ускова начальство ніяк не могло вирішити цю справу; й лише, коли приїхав Усков, Тарасові відразу розв’язали руки присудом Ускова: „що не заборонено, то дозволено“. І Шевченко заходився коло цієї праці. З його листів і споминів його знайомих нам відомо, що Шевченко зробив не менше, як сім скульптурних речей, але жодна з них не збереглася до нас, при   наймні досі не відома; дивного в цьому нічого немаєтому, що самий матеріял, з якого вони зроблені, такий нетривкий.

За допомогою Ускова Шевченко сподівався було дістати дозвіл і на малювання, а саме: Усков вдався до Оренбурґу з проханням дозволити Шевченкові намалювати олійними фарбами запрестольну ікону в церкву форта Новопетровського. Гадали так, — як скоро начальство да ло б той дозвіл, то фактично ця заборона малювати зникла б знов, а потім можна було б знищити її мабуть і офіційно. Але в Оренбурзі відмовилися дати такий дозвіл.

Все ж таки й без цього дозволу, перебуваючи багато  часу в Ускових, Шевченко малював там чимало, про що свідчить значна кількість його малюнків, що дійшли до нас. Велика надія була на звільнення Шевченка з заслання, коли помер цар Микола І, але амнестії з нагоди коронування нового царя обминули нашого художника. 

Тоді Віце-Президент Академії Мистецтв, граф Ф. П. Толстой, звернувся до Президента цієї Академії, — сестри царя, Марії Миколаївни, з проханням потурбуватися про долю художника, але вона на це не відважилася. Тоді граф Толстой сказав: — Коли Ви не можете, то я сам піду з цим проханням до царя. — „Хіба Ви збожеволіли“ — тільки й могла вона йому відповісти на це. Але Толстой дійсно виявив певну громадську відвагу й зробив те, на що не відважилася рідна сестра царя — пішов до царя, й 17. квітня 1857 р. амністія Шевченкові була підписана.  Амністія була підписана, а скористуватися з неї вповні довелося Шевченкові не так то швидко. Лише 2. серпня 1857 р. нарешті покинув він Новопетровське й поплив до Астрахані, а звідсіль пароплавом до Нижнього Новгороду. А тут знов довелося йому пережити прикрості із-за причіпки до нього його колишнього батальйонного командира; хтіли було навіть повернути йогознов до Оренбургу, для виконання різних формальностей, але справа закінчилася тим, що довелося йому залишитися в Нижньому до 8. березня 1858 р. „Тепер, писав він до М. С. Щепкіна 12. листопада 1857 р., я в Нижнім Новгороді, на волі; на такій волі, як собака на прив’язі“. Тільки 23 березня 1858 р. опинивсявін у Петербурзі. Тут, трошки відпочивши душею між приятелями та налагодивши справу з приміщенням, Шевченко взявся до праці. „Як той щирий віл запрягся я в роботу, писав він до М. С. Щепкіна, — сплю на етюдах, з натурного кляса й не виходжу“. Найбільше працював він над офортом, і за гравюру з картини Рембрандта „Притча про виноградний сад“, разом із гравюрою з картини І. Соколова „В шинку“, Академія Мистецтв дала Шевченкові 1859 р. звання академіка гравірування на міді.

Не обмежився він і тут самою гравюрою, як він гадав, коли був на засланні, — багато він малював олівцем, а дещо намалював аквареллю й олійними фарбами. Тільки недовго довелося йому попрацювати: не витримав і його міцний організм усіх тих злиднів, що випали на його долю і в листопаді 1860 р, він занедужав, а 26. лютого 1861 р. „замовк неборака, навіки замовк...“


Збірки творів:

 Кобзар  
 Кобзарь. Т.1 (1838-1847). Під ред. І.Франка