Breadcrumbs

Ви тут: Home Укр. література Шевченко Тарас До Основ'яненка

До Основ'яненка

Формат: txt

Завантажити

 

Стильовий напрям: реалізм

Жанр: поезія -послання

Ключове: Захоплення героїчним минулим України; роль уроків історії для вирішення проблем сучасності; віра в безсмертя рідного народу.

 

Про вірш: У вірші “До Основ’яненка”, присвяченому видатному попереднику Шевченка і наповненому спогадами про старожитну Україну, запорожців, туга за козацькою вольницею передана через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили — у вітру, тирса — у степу, а чайки — у синього моря, запитують одне і те ж: де ви, преславні козаки. І кличуть повернутися. Бо не може безслідно відійти в історію українська нація:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине —

От де, люде, наша слава,

Слава України!

 

 До Основ'яненка   
     
 Б'ють пороги; місяць сходить,    
 Як і перше сходив...    
 Нема Січі, пропав і той,    
 Хто всім верховодив!    
 Нема Січі; очерети    
 У Дніпра питають:    
 «Де то наші діти ділись,    
 Де вони гуляють?»    
 Чайка скиглить літаючи,    
 Мов за дітьми плаче;    
 Сонце гріє, вітер віє    
 На степу козачім.    
 На тім степу скрізь могили    
 Стоять та сумують;    
 Питаються у буйного:    
 «Де наші панують?    
 Де панують, бенкетують?    
 Де ви забарились?    
 Вернітеся! дивітеся —    
 Жита похилились,    
 Де паслися ваші коні,    
 Де тирса шуміла,    
 Де кров ляха, татарина    
 Морем червоніла.    
 Вернітеся!» — «Не вернуться!    
 Заграло, сказало    
 Синє море. — Не вернуться,    
 Навіки пропали!»    
 Правда, море, правда, синє!    
 Такая їх доля:    
 Не вернуться сподівані,    
 Не вернеться воля,    
 Не вернуться запорожці,    
 Не встануть гетьмани,    
 Не покриють Україну    
 Червоні жупани!    
 Обідрана, сиротою    
 Понад Дніпром плаче;    
 Тяжко-важко сиротині,    
 А ніхто не бачить...    
 Тілько ворог, щ.о сміється...    
 Смійся, лютий враже!    
 Та не дуже, бо все гине, —    
 Слава не поляже;    
 Не поляже, а розкаже,    
 Що діялось в світі,    
 Чия правда, чия кривда    
 І чиї ми діти.    
 Наша дума, наша пісня    
 Не вмре, не загине...    
 От де, люде, наша слава,    
 Слава України!    
 Без золота, без каменю,    
 Без хитрої мови,    
 А голосна та правдива,    
 Як господа слово.    
 Чи так, батьку отамане?    
 Чи правду співаю?    
 Ех, якби-то!.. Та що й казать?    
 Кебети не маю.    
 А до того — Московщина,    
 Кругом чужі люде.    
 «Не потурай», — може, скажеш,    
 Та що з того буде?    
 Насміються на псалом той,    
 Що виллю сльозами;    
 Насміються... Тяжко, батьку,    
 Жити з ворогами!    
 Поборовся б і я, може,    
 Якби малось сили;    
 Заспівав би, — був голосок,    
 Та позички з'їли.    
 Отаке-то лихо тяжке,    
 Батьку ти мій, друже!    
 Блуджу в снігах та сам собі:    
 «Ой не шуми, луже!»    
 Не втну більше. А ти, батьку,    
 Як сам здоров знаєш;    
 Тебе люде поважають,    
 Добрий голос маєш;    
 Співай же їм, мій голубе,    
 Про Січ, про могили,    
 Коли яку насипали,    
 Кого положили.    
 Про старину, про те диво,    
 Що було, минуло —    
 Утни, батьку, щоб нехотя    
 На ввесь світ почули,    
 Що діялось в Україні,    
 За що погибала,    
 За що слава козацькая    
 На всім світі стала!    
 Утни, батьку, орле сизий!    
 Нехай я заплачу,    
 Нехай свою Україну    
 Я ще раз побачу,    
 Нехай ще раз послухаю,    
 Як те море грає,    
 Як дівчина під вербою    
 Гриця заспіває.    
 Нехай ще раз усміхнеться    
 Серце на чужині,    
 Поки ляже в чужу землю,    
 В чужій домовині.    
     
 [1839, Петербург]