Виклик

1870
 
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: 
Ясно, хоч голки збирай... 
Вийди, коханая, працею зморена, 
Хоч на хвилиночку в гай! 
 
Сядем укупі ми тут під калиною 
І над панами я пан... 
Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею 
Стелеться полем туман; 
 
Гай чарівний, ніби променем всипаний, 
Чи загадався, чи спить? 
Он на стрункій та високій осичині 
Листя пестливо тремтить; 
 
Небо незміряне всипано зорями 
Що то за божа краса! 
Перлами-зорями теж під тополями 
Грає перлиста роса. 
 
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки 
Вмочиш в холодну росу: 
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки 
Сам на руках однесу. 
 
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько; 
Тепло-ні вітру, ні хмар... 
Я пригорну тебе до свого серденька, 
Й займеться зразу, мов жар; 
 
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали 
Тиху розмову твою: 
Нічка поклала всіх, соном окутала 
Ані шелесне в гаю! 
 
Сплять вороги твої, знуджені працею, 
Нас не сполоха їх сміх... 
Чи ж нам, окривдженим долею клятою, 
Й хвиля кохання - за гріх?