По-модньому
- Деталі
- Категорія: Старицький Михайло
- Останнє оновлення: 06 серпня 2012
Михайло СТАРИЦЬКИЙ ПО-МОДНЬОМУ
Посвячена артистці О.І.Віриній
ДІЙОВІ ЛЮДЕ:
(В.) Г аврило Потапович Вареник — багатий козак.
(З.) Зінька — дочка його, літ 20.
(Н.) Наталка — друга дочка, 10 літ.
(Вд.) Вівдя — наймичка, заїка.
(Д.) Орина Власівна Дзвонарська — вдова, сусідка.
(О.) Овсій Кравчук — молодий парубок; дальній родич, за приймака.
(Дб.) Перепетуя Самсонівна Дембицька — із бідної шляхти, з примхами.
(С.) Сисой Хододатович — синок Дембицької.
(Св.) Свирид — хлопець, наймит;
Діється на лівім березі Дніпра.
Середина багатої козачої хати. Ліворуч — лави, мисник; праворуч — канапа, два кріселка. По стінах — генерали і страшний суд. В убранстві видно панські примхи, перемішані з простою обстановок. Двері праворуч в кімнату.
ВИХІД І
Зінька сама.
З. (вишива сорочку). Що це й досі батька нема? Усе їздять по панах та по панах... і хазяйство закинули... Ох, це все Дзвонарська крутить! Як умерла покійниця матуся, то батько й почали з тією Ориною Власівною кумпанію водити. Вона їх і з панами звела,— хвактуруе* за гроші... Піде колись на вітер наше добро! І дома тут через неї життя нема: все якісь моди заводить; ні ступити, ні походити. І батько... ох, ох, ох! Хоть би вже мені заміж швидше абощо! А то так остобісіло! Так через неї ж і не оддадуть за простого, а од тих паничів-глистюків аж верне! А от Овсій Кравчук — який славний, і смирний, і роботящий, і парубок з себе моторний та і з нашого роду; а за мною — так просто господи! Е, вже терпіла, терпіла та, мабуть, і годі скажу! Ех, доля моя сирітська! (Замислюється і співа).
Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ти ходиш засмученая?
Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю.
Вийду на поле, гляну на море,—
Сама я бачу, що мені горе;
Сама я бачу, чого я плачу,
Що я милого нігде не бачу!
Кого любила, того згубила,
Кого кохала, того стеряла;
Кого не знала, руки зв'язала,
З своїм нелюбом світ зав'язала.
* Хвактурувати— бути посередником, маклером.
ВИХІД II
Зінька і Наталка.
Н. (спочатку у кімнаті біля дверей, а далі вибіга: пританцьовуючи і крутячись) От і прибралась, бач, яка цяця, бач, яка краля! (Співа) Набік, хлопці, набік, хлопці,
Бо чорт мужа несе:
Як побачить мене з вами,
Його трясця затрясе!
Вибіга з цуценям, прибратим у якусь спідницю
Н. (лащиться) Зінько, голубочко, я слухатимусь, коли ти висилатимеш з хати.
З. Гм, чортеня...
Н. А яка ти гарнесенька, сестрице, сьогодні! У стрічках та у плахті. Чого ти щодня так не ходиш?
З. При матері ходила, а тепер ота моди завела; батько силують до кохт.
Н. І я тієї Власівни не люблю... я їй межи очі плюну. Можна, Зінько?
З. А батько?
Н. А я плюну та й утечу: мене не піймають!
З. (обнша її). Голубочко моя.
Н. (цілує її). Ти така в цьому гарна, така гарна!
ВИХІД III
Ті ж і Овсій.
О. (що увійшов при остатній мові) А правда, чудесно, як намальовані; а то неначе в хомуті ходите.
З. Ой, це ти, Овсію?
О. Та я ж.
Н. Зінько, чи мені тут сидіти, чи ти, може б, пустила мене до Пріськи? (Ухмиляється хитренько).
З. Та... іди вже; тільки не пустуй.
Н. Бач, п зараз послухалась! (Вибіга в двері).
ВИХІД IV
Ті ж, без Наталки.
О. До батюшки якийсь панич приїхав. За Власівною послали... що б воно?
З. Ой лихо! Чи не жениха вона мені знов вискіпала?
О. Мене й самого мов ножем шпигнуло.
З. Сваха анахтемська.
О. Тепер що ж його? У мене аж похололо...
З. Хіба тобі мене жаль?
О. А, ще й питають! Та я б... от щоб мене ставцем поставило. Скажіть мені одно слово, і шабаш, значить! Тільки один мені кінець: або під сволок, або під потоки.
З. Що ти городиш, божевільний?
О. А то хіба не правда? Все одно такому харпакові і гадать нічого: у потилицю затоплять, та й уже!
З. А може, й ні?
О. Е, де там... я тільки й йому або й тій... ну вже я не знаю, хоч у Сибіряку...
З. Не плещи! А коли що, так от що! (Цілує його). Розумієш?
О. (обніма) Та я... аж світ закрутився! Ну, куди хоч... Господи! Просто не знаю й як!.. (Одказує, почувши стуку двері).
Зінька біжить до дверей.
Одішлю я чоловіка,
Де й уродиться музика;
Як заграють на басолі,
Буде хлопцям не до солі!
Та яка ж, хлопці, я
Гарна та моторна!
А ти брись, одчепись:
В тебе пика чорна!
З. Де це ти такої пісні вхопила?
Н. (крутиться) Або що?
З. Не співай мені: погана.
Н. Чому?
З. Тому що слухай, коли кажуть.
Н. То я й другої вмію! (До цуценяти). Е, ти-бо не кусайся, коли з тобою бавляться! (Співа).
Ду-ду-ду! Ду-ду-ду!
Уродилась на біду —
Пальцем хату вимітати,
Пригорщами воду брати!
Транди-ба, транди-ба!
Ох, я стала слаба;
А як бубогі загуде,
Мене й мертву підведе!
Бу-бу-бу! Гу-гу-гу!
Дід зігнувся в дугу...
А як поведу плечима,
То й старого чорт не втрима!
Бов-бов-бов! Бев-бев-бев!
Дід з натуги умер;
Узялася я у боки
Та й пішла по хаті в скоки!
З. Отже ти доспіваєшся, поки я тебе по губах не лясну! Кинь мені цуценя та роби!
Н. Гм, роби! Я ще маненька!
З. Маненька! А пісень великих співаєш!
Н. (проганя цуценя). Е, співати не важко!
З. Ну, достанеться тобі за пісні.
Н. Це мене Пріська вивчила.
З. Щоб ти мені до неї ні ногою!
ВИХІД V
Ті ж і Орипа Власіпиа.
Дзвопарська ввіходить а покупками, весело.
Д. Мир дому сьому, з п'ятінкою святою! Ми — у хату сусіль, а ти, моя ягідко, винось нам хліб та сіль, бо ми не з порожніми руками, а спішать он-то які гості за нами! (Підморгує і цілує Зіньку; покупки кладе на стіл).
З. Г остей не знаємо, які вони й на масть?
Д. Достойніші за твоїх, моя ягідко,— з білого воску.
О. З лою, може?
Дзвонарська тільки гордо глянула.
З. А де батько?
Д. Теперечки так уже не слід його називати: тепер він, мовляв, моя ладонько, не батько будеть, а папонька.
З. Чого ж це так?
Д. Ми вже тепер вознесемось між дворане.
О. А все ж вони для дочки будуть батьком.
Д. Коли тебе, миленький, не питають, то між благородних у разговори не плутайся; бо такий антихвон, голубе, робить тільки мужва!
О. Що ж ви зараз мужвою, а самі з якої діжі?
Д. З пшенишної, з проскурної, йолопе мій нетесаний!
О. Може, з тієї, що дерть затирають?
Д. Ах ти... ще сміє, мовляв, на моє званіє губу розпускати! Та мені з тобою зараз, може, й говорити завстид! (Іде гордо до кімнати). Іш, хам, раб нечестивий, порожденіє антихристово! Проти якої ще мадами?! (Плює, пішла у кімнату).
З. (до Овсія). Чого ти її чіпаєш?
О. Дак коли вона мене гарячим залізом шпига.
3. А ти б змовчав та краще б підлестився... А то вона ще більше нацькує батька.
О. (чухається). А! Досадно! (Пішов з хати).
ВИХІД VI
Дзвонарська і Зінька.
Д. (виходить з кімнати). Коли в вашім домі, моя комашечко, безчестя мені совершають, то я й піду: нехай уже твій папонька сам порається з гостями або попросить цього кавалера.
З. Тіточко, Власівно, чого-бо ви?! Простіть його: він здуру!
Д. Та проти кого? Подумай! Ти знаєш, моя комашечко, що я протопопівна і була, мовляв, почти при вельможах: у грапського дворецького в дівичім званії жила. То уже потім, через... Прости господи! Довелось мені за пономаря вийти. Так он то що!
З. Та вибачте вже, Власівно, його темноті.
Д. Темний, темний, а поуз рота ложки не понесе! Ох, ох! Куди моститься?! Його б у десяти окропах треба б перш випарити, щоб і говорити з ним, от що!
ВИХІД VII
Ті ж і Вареник.
Н. (вбіга) Тато, тато приїхали!
В. (трохи під чаркою) Ну, цілуй, дочко, руку! Візьми керею! На, Власівно, ціпка! А ти, чортеня (до Наталки), шапку бери! Натрудився, значить, та й честі добився: подивіться,— це не карбованець, а мегдалія теліпається! Он то що! О!
Д. Честь, честь! Уже іменно, що честь, Гаврило Потапович, мовляв, яко кадило в полунощі!
В. Гм... воно, конешно, не всякому... Потаповича на всю округу знають! Чи за грошима, чи що. О! Ну, а ти ж, дочко, чому не поздоровляєш батька?
З. Поздоровляю, тату! (Цілуєруку).
Д. (поправля) Папонька!
З. Папонько...
В. (до Наталки) А ти чого колупаєш у носі? Цілуй батька у руку!
Н. (цілує) А гостинців?
В. Бач, ледащо! Їй тільки до гостинців?! Пождеш! Ху, утомився! Кріселко подайте! (Сіда). Так ми он куди! О?! Ще капказького хрестика вишлють!
Д. Тепер уже алілуя!
В. Ну, приймав і питав мене уже предсідатель, як свого, уже, значить, запанібрата.
З. Як же, тату?
Д. (до Зіньки). Папонько... (Варенику). Ох, думаю, і вожделеніє було!
В. Стало буть, тошно. Сам почепив мегдалію, предсідатель би то! О?! Ще мене під руку... О?! Зайдіть, просить, на чайок!
Д. На чайок?
З. До присідателя?!
В. Що ж там за штука? Гм! Приходжу. Ведуть мене, садовлять... Зараз чай з тим, як його?..
Д. З кізляркою, певно? Мій покійничок уживав було завжди після добрих похорон.
В. Ні, ні!
Д. А-а, з ромом?
В. Та ні!.. Ах ти, господи! З конякою.
Н. З живою?
В. Тю, дурню! Такий напиток!
Д. І доходять же, прости господи, до всякого способу!
В. Ну, стало буть, випили так тільки... звісно, душа міру зна! А далі обідати... ну, тут уже ми смикнули всякого, аж досі джмелі в усі... Я Юрію Митровичу, предсідателю б то, і грошенят визичив... Д. Ну, вже без того не можна! Мовляв, хто маже, то й їде... да не оскудіваеш мошницею!
З. Ох, тату, то вони за гроші й хапаються!
В. От, вигадай! Гроші грошима, а Гаврило Потапович Вареник Вареником! Ще, може, й самі смикнемо в дворане.
Д. Та ось і для Зіновії я привезла дворанина... з мамонькою будуть...
В. О! Невже? Так треба ж прийняти?
Д. Авжеж, по-модньому.
В. Предводительський?
Д. Еге ж! Що я казала... ще навіть далекий родич їм...
З. Тату! Я не хочу заміж за панича!..
В. Ото вигадай: «Не хочу!»
З. Мені страшно за жениха...
В. Чого? Не маненька!
Д. Та він же чиновник настоящий, не хвальшивий: січас і начальникує, й писарює,— благородно і чинно.
З. (кріль сльози). Бог з ним! Він на гроші ластиться...
В. На гроші?! Такий і Вареник, щоб проковтнули? Подавляться!
Д. Скажіть на милость? Таке щастя, а вона... І благородний, і чиновний, і багатий, то я обладнала!
З. Так самі б і виходили!
Д. І пішла б, з великим восхощеніем: помилуйте мою душу — дворанин, благородний.
В. А дочка чия?! Варениця, та ще з сметанкою.
Д. Сьогодні предводитель буде сюди з поміщиками: всі шуткують, що вже стало буть, у самого Вареника поїмо настоящі вареники...
В. Обіщались приїхати на вареники? О?!
Д. То-то, видите, що всі вони жалають побрататись, а не за гроші тільки...
В. Так дивіться ж, щоб було гаразд! Біжи ж, Зінько, до Вівді, порядкуй, а ти, Наталко, скакай до батюшки за посудою та й їх проси!
Н. А гостинця?
В. А, мазана! Збігай, то дам!
Зінька у дверях щось шепче Наталці на вухо одходячи.
ВИХІД VIII
Вареник і Дзвонарська.
Д. Скільки-то у вас сьогодні досточтимого миру буде! Треба ж помодніще прийняти!
В. Та ти уже, Власівно, дай лад і Зіньку укоськай, щоб не брикалась. Ти уже коло тих мод, приміром будучи, хоч хвостом махала...
Д. Та я Зіньку присоглашу; я оце купила по случаю модні прибори,— двадцять п'ять карбованців дала!
В. Добре, верну.
Д. Я, Гаврило Потаповичу, бачила-таки, мовляв, тьму тем! Потрапимо, будемо говорити, і оноралам, і протодияконам.
В. Та й гаразд! А подайка лиш з полиці оту пляшечку і чарку: ми пока що на покуті вип’єм.
Дзвонарська достає.
Тільки оті звички і поведенції панські не по душі мені!
Д. (наливаючи) Бозна-що! Як-таки вам таке тепер і провадити?
В. (п'є і наливає їй) О! Та не то, стало буть, що не по душі... Викушайте! Бо, конешно, скажемо, приміром будучи, і ми не з клоччя, а з сиру та тіста... Хе-хе- хе! А тільки виходить діло не по кістках!
Д. Дай же боже! (Підморгує). Істинно: кісточкам і сурелям * нашим краще вже тепле містечко та спокій. (Випива).
В. Ще поки бог гріхам терпить! О! (Подає). Смикни!
Д. Та я на радощах і уп'юсь!..
В. Пий! Один тому час, що й батько в плахті!
* Сурелі— великі кістки.
Д. Та й бравий же, мовляв, будете, мій голубчику, при орденах і дворанськім облаченії! Благодать!
В. (п'є) Благодать, моя маточко... (Заграє).
Д. Оце як віддасте старшу дочку, то нам і побратись би можна...
В. Клопіт...
Д. Зате буде благоліпно...
В. А так не краще? (Співа).
Натоптала ніжкою будяка,
Як тікала з рідної хати...
Не вернуся вже ніколи до дяка,
Бо він гидкий тим, що бородатий!
Хоч у його, мамо, очі й чорні,
Так шарщаво гладити по вовні;
А як почне їсти, то погано —
На бороді і борщ, і сметана!
Ой піду до козака, матусю,
Та до його любо пригорнуся,
Бо як вусом поведе, підморгне,
То за серце чорт і вхопить мене!
Д. Ну й гріхопадитель з вас чисто!
В. Скушеніє! (Палива). Ануте, на покуту!
Д. Так світських би вам уже пристойніш було вчитись!
В. Яких там світських?
Д. О, єсть чудеснійші! От, приміром... (Співа).
Свисток свистить, свисток свистить,
«Митридат» підходить,
А мій милой такой смутной
По палубі ходить.
Видю його по походкє,
Аж пестреються штани!
В нього волос під шантретом
І на рипах сапоги.
Єго білая манишка,
У груде моєй оддишка.
Ах, ах, ах, милий мой,
Як страждаю за гобой!
Єго синяя жилетка,
У груде мови отмвтка!
Ах, ах, ах, милий мой... і т. д.
На Хванталі вогонь горить,
А в Одесі димно;
По вулицях народ ходить, -
Мамочки не видно!
В. (трохи підтягав) Гм! Гм! Мамочки! (Обніма). Себто...
Д. Нуте-бо, Потаповичу!
Ті ж і Овсій.
О. Чи коні одпрягати?
В. Гм! Так спрожогу і лізе, аж злякав!
Д. Треба, миленький, перше спитаться.
О. Та Свирид же й питає.
В. А тобі яке діло?
О. Та звісно...
Д. Ох, діло, мовляв, єсть.
О. У всякого своє діло.
В. Ну, іди ж! Нехай випряга.
ВИХІД X
Ті ж і Зінька з Наталкою
В. Отут тобі, дочко, прибори модні привезла Власівна, дак ти зараз уберись; а я збігаю до жида за вином... та щоб усе було готове!
Н. А покажіть, покажіть!
Д. (до Вареника) Стійте! Я думаю, що на баль би треба й музику?
В. Та й за музику, скажу. (Іде).
З. Що воно там?
Н. (стриба). Ой цікаво! (Витяга перчатки): Що воно таке довге?
Панчошки! (Натяга на ногу).
З. А це що?
Д. Плаття: це спідниця, а це станок. Яке чудесне!
З. Гарне, тільки покуйовджене таке, що й не розберу! (Бере корсет). А це до чого? З одного боку поворозки, з другого — застібки.
Д. А ке сюди, ягідко: крендолин би то? Так ні.
З. А що ж воно крендолин?
Д. Е, крендолин, моя ягідко, то друге: січас тобі от відсіля ідуть обручі на мотузочках: один менший, другий більший, третій, ще більший, аж додолу...
З. Для чого ж то?
Д. А як надінеш на сорочку та напнеш зверху плахіттям — то воно як шатро.
З. Хіба гарно?!
Д. А гарно: скрізь тобі настобурчиться.
Н. Чи ба, а пальці теліпаються!
Д. Що ти робиш, дзиґо? Це рукавички! Ай, ай, ай!
З. Скинь, бо покалявші Бач, і порвала!
Н. Та то воно ґудзик на п'ятці був.
З. От буде тобі ґудзик!
Д. А-а, це нагрудник... так, так...
З. Та куди ж воно на груди налізе?
Д. Утягати потрібно, моя ягідко, утягати до третьої потуги!
З. Та щоб отаке терпіти?
Д. Е, стражданіє прийняти прийдеться: без муки не бува моди!
З. Цур йому й пек!
Д. Що ти? Що ти?
Н.(причепила, як спідницю, корсет) Це плахта! Бач, як дзвоник, теліпається!
(Крутиться)
З. Не руш мені! Скинь!
Д. От балована!
З. Ну, прийде батько!
Н. Сестричко, голубочко! Я не буду! (Тихо). Я побіжу Овсію скажу.
Д. Ну, надівай же, моя ягідко, все!
З. Та хоч заріжте мене, то я нічого не надіну.
Д. Ай, ай, ай, ай! Не подобаєт, комашечко, не подобаєт! Тепер уже собственно мужичі заведенія треба кинути, а приставать до модних обхожденій, як я понімаю, потому перед тобою, мовляв, моя ягідко, благородний світ розверзається.
З. Цур йому, отому благородному! В якому родилась, в такім і умру.
Д. Що ти, комашечко моя мальованая! Да ти без понятія, який у панських модах смак! А я проізойшла і в смак увійшла. Дак ти слухай, ладоночко моя, як у панів, у господ значить, добре жити. Оце тобі зараз перини: витягайсь і повертайсь, мовляв, чи направо, чи наліво, куди завгодно! Потім тобі січас кохвій з крендельками: воспивай собі, красунечко, чи три, чи чотири чашечки до восхотінія і крендельками закусюй, а потім сядь та пальцями отак перебирай. (Показує). Тут тобі січас гості-паничі чи гусарини: ногами тільки шарк або брязь. Ну, значить, зробиш книш (присіда) і сядеш, мовляв, як янголяточко: очі підведеш у небо, під лоба, або на груди спустиш... а вони так тобі і воздимаються, і воздимаються! А тут обід: жулен з камердолями, будеш пить сабавонь, вахлітам чи драглей... Ну, сказано, моя ягідко, напрешся, та аж сопеш і тільки платочком губи та лобика втираєш. Ну, а вечором безпременно променаж з кавалерами. Ох, прости, господи,
согрішенія наші!
З. Та ото тільки й роботи, тріскай та вивертайсь?
Д. Ні, часто і балі бували: під хвартопляса так було танцюємо, що й господи! Я таки, признатись, дівонько, до танців була перша; ще яких танців уміла, не простих, а загрянишних!
З. Які ж вони, тіточко?
Д. Та от січас — кадрель, благородний танець! Отак ходи з кавалером і крутись: от дай руку — тобі треба, ягідко, привчатись. (Гра на губах, показує). Цабе повертайсь, а тепер цоб! Ну, задком, задком оступайсь, а тепер крутись. -
Він довгий. А то ланцет іще достойніший: там отак ходять, та кланяються, та роблять книша. (Г ра на губах і показує).
З. Чорзна-які й танці! Ходи, як на корді, та спиною вихай!
Д. Ти без понятія, дєвонько. А полька? Що то за вожделеніє! Ох, як воспомниш оте все, то у нутріях, мовляв, аж воспаленів делавться, а ти небрежительно...
З. Та я б здуріла од такого життя!
Д. Не ввійшла в смак, ладоночко моя безневинна, не ввійшла в смак. А от спробуєш — істинно говорю, чревоугодіе! Та як ще до того пропустиш у горлянку драмадерії чарочку, другу, то смак тобі, ягідко, по всіх сурелях та жилочках, як єлей, розійдеться, і зараз в голову, мовляв, оболок вступить, - ну, січас і млосно.
З. Та господь з ним, ще зачумієш! Нема краще, як біла хатонька у садочку, своє хазяйствечко, та мила дружинонька, та спільна працонька, та тиха розмова, та щира порада!
Д. Простий, неделікатний скус, мужичі привички, а тобі, мовляв, моя ягідко, доля признача другоє возношеніє!
З. Не треба мені... Це ви, я знаю... знов когось!
Д. А як папонька прикаже?
З. Швидче у прірву кинусь!
Д. Ох, царице небесна! Як таке й говорити?! Отці про дітей печуться, а діти родительської волі не слухають. Проти родителів піти — та це такий великий, моя комашечко, гріх, такий тяжкий, що й господи! Як я замирала, моя ладоночко, то бачила, що такий гріх аж трьома парами волів тягли на тім світі.
З. Трьома парами!
Д. Трьома парами, ягідко, істинно — трьома парами!
З. Ох, я нещасна, що ж мені чинити?
Д. От, приміряй, моя комашечко, оцю спідницю. (Надіва їй).
ВИХІД XI
Ті ж і Наталка, а потім Овсій.
Н. (вбіга). І! Довга яка! Ти заплутаєшся в їй і гепнеш!
З. Та я і не ступлю. (Гтнувши назад). А то що?! Ох, моя матінко, зроду не надіну: на мене тюкатимуть!
Д. Це саме мода, моя пампушечко!
Н. (регочеться). Ой, ой! Як копиця.
З. Не хочу такого сорому! Я пересуну, а то собаками зацькують.
Д. Ой боже, невіжество яке! Надівай цей нагрудник!
Н. Ану-ну! Ото сміху!
З. Не хочу!
Д. Та хоч станок же прикинь, на себе! (Натяга).
Н. Не влазить! Не влазить!
Д. Постій, ягідко, я стягну... (До Наталки). Тягни й ти за мотузку!
З. Ой, не тягніть! Дух випрете!
О. (у дверях). От знущаються!
Д. Постій, постій! Я коліном упрусь... то воно зразу!
Н. Щось луснуло!
З. Ой, ой! Не можу... (Плаче).
О. Як кобилу супонять! (Плаче).
Д. А ти чого сюди, до дамської уборні? Ач, і свій ніс тиче!
З. Ох, ох! (Плаче).
Н. Не тягніть більше, бо ще задавите!
О. Чого батько дивиться? Розбійниця! (Пішов).
Д. Поговори, поговори! (До Зіньки). Ходім до кімнати,— там спочатку надінем нагрудничок, а далі й станок.
Н. (як Зінька повернулась іти). Ой, ой! По спині чисто тріснуло!
Д. Царице небесна!
ВИХІД XII
Ті ж і Вареник.
В. Ідуть уже. Чи все готово?
Д. На кухні все; а я Зіньку зараз приберу... та й ви б прибрались.
В. А я ось зараз, тільки кріселка поправлю...
Д. Наталко! Прибери пляшки! Підмети! Ой, ой! Боже мій! Ґвалт. Вибігають до
кімнати.
Н. Підмети! (Кида віхоть). Хай йому чорт, я боюсь! (Тіка).
ВИХІД XIII
Дембицька і синок її Сисой.
Дб. (убраназ викриком). Прошу тебе держатись достойно... Хустку до носа
взяв?
С. Да, взял, мамаша, только ето ужас: совсєм простая халупа... воняєт чем-то. Дб. Конечно, хлопи... але богаті... тепер через них можно состояніє зробіть: зажити по-шляхетськи... Одкоті бручки!
С. Стоїть лі для мужви... (Обсмикується).
Дб. Ціхо! Який ти ще децко! Нужно тобі понравіться — і ми богачі; не будем поневіряться у пані Маршалкової — я за економку, а ти — за попихача.
Тогди ми покажем форс, проше пана! Витрі лобік — замарався...
С. (витираючи). Только, мамаша... ну, как же ето... у меня жена будет Хівря? У нея і руки порепані, і ноги, вєрно... смеяться все будуть...
Дб. О, мой аньолок невінний! То пусте: в висівках откупаємо... а з дєнєг не смеются... не ковиряй у носі!
С. Да что ви, мамонька...
Дб. Застьобнісь... Ідуть, кажеться...
ВИХІД XIV
Ті ж і Вареник, Зінька, Наталка і Дзвонарська.
Дб. (важно). Столбова дворянка, родственниця пані Маршалкової, вдова Дембицька. А ето мой син Сисой, что даєт большиє надєжди по службє... прошу любіть і жаловать.
Д. (цілується). Настоящі дворане, мовляв, січас глянути... моє поштеніє!
B. Дуже, дуже радий! Позвольте ручку! (Цілує). І синочок? Дозвольте поцілувати?
C. Мамаша?
Дб. (тихо). Утрі ротік...
B. (цілує Сисоя). А це дочка моя старша, Зінька.
Зіньки ховається все за батька чи за Дзвонарську.
C. Как? Мамаша! (Тихо). Ето чучело?
Д. Зіновія.
B. Та й Зіновія, а по-нашому Зінька, або Варениця, стало буть, Вареникова дочка (до Зіньки). Чого ти ховаєшся: не вкусить.
C. (фирка). Каламбурне!
Дб. Сося.
Д. Звиняйте уже — засоромилась, потому— чистоплотіє... да ще перед таким кавалером... з мамочкою знакомі, а з вами ще: Орина Власівна Дзвонарська, бившая дщерь протопопа, жила з младенства почти при грапськім домі, а уже потім нещастія ради... Прошу покорно! (Простягаруку під носа).
С. Мамочка! Что же ето!
Дб. Пожми! (До Дзвонарської). Дєцко єще!
В. Прошу покорно!
Всі сідають манірно. Наталка ховається за батька.
В. А оце моя менша дочка!
Дб. А-а! Скажіть!
В. Не чінляйся-бо за полу! Підійди поцілуй ручку!
Н. Не хочу!
Д. Дика! Не встидайся: зроби книша! (Сіпа її).
Дб. Сося!
Н. Г еть к чорту!
Дб. А цо? Однако!
В. Чи ти но здуріла? Га?
Д. Ай, ай, ай!
Н. (тікаючи) А чого він чіпляється, слинявий!
B. Цить мені!
C. Віскрява!
Дб. Дуже розпустили... Звісно, в простоті...
Д. Балована!
Дб. Гм, гм! Зовсім без виховання!
С. От би до салону! (Приска).
Дб. Сося! Не ложи ручки в бручки.
Ніяково мовчать.
B. (до Сисоя) Служите, дозвольте спитать, при чинах, стало буть?
C. Н-да!.. То єсть... у предводітеля...
Дб. Таке способне дєцко... Гм, просто ужасть... Скоро буде самостоятельним...
B. Себто який чин!
C. Чин? (Приска).
В. Простудились?
Дб. Да, да, насморк... Сося... хустку возьмі! (До Вареника). Це, відітє лі, положеніє таке.
Д. Значить, чиноположеніє... От і мій покійничок було каже: не по чиноположенію доброхотні даянія...
B. І пенсія велика?
Д. Як же таки? Авжеж...
C. Мамаша? Да?
Дб. Само собою розуміється...
В. Як?
Д. Та пенсія, мовляв, сама собою, а то ще й розуміється!
B. Го-го! Знаємо й ми це розуміється...
C. Ха-ха-ха! (Зразу затуля рота хусткою, мов закашлявся).
Дб. Цо то? (до Сисоя)
С. Мне в рот, мамаша, муха попала...
З. (до батька тихо) Вони з нас сміються...
B. Гм, гм...
Пауза.
Дб. Ну, а ви, баришне?..
Сисой кашля в хустку.
C. В городі бували?
Зінька мовчить і ховається.
B. Чого ж мовчиш? Лякатись нічого: не страшні...
Д. Но соромся, ягідко! (Сіпа).
З. Ні!
Дб. А де ж ви бували? (До сина). Та розговарюй же ти по-гостинному!
З. На ярмарку, у містечку.
C. С кєм?
З. З кабаном їздили.
С. Ха-ха-ха! Інтересний кавалер!
В. Нема смішного! Коли б і сотню таких, то й ви б, паничу, спасибі сказали. Дб. То він веселої натури: звиніть — ребйонок ще.
Д. Та й хазяйські ці прості, причандали такі смішні... неделікатні: чаплія, рогач, кізяк...
Дб. На ярмарку, вірно, і цей ригинальний костюм...
В. Ні, це Власівна...
Д. У первої моднярки.
Дб. Вас ошукали — це старомодне.
B. Як же це?
C. І не сходиться нигдє...
Дб. Вузковатий нагрудничок!.. Не стискає, мовляв, трудно!..
С. Н-да! Трудно...
В. Не сухопара.
З. (з плачем) Вони сміються. (Тіка).
Д. Не соромся, моя комашечко: то божа благодать! Застидали: звісно, жіноча дівственность...
ВИХІД XV
Ті ж та Овсій і Наталка.
Н. Вівдя пита, чи кидать зараз вареники?
Д. Так і лізе! Про це стидно говорить, комашечко!
Н. Чого?
В. А й справді?
Д. При благородних про ці низькі речі не розмовляють.
В. Чудно!
О. А там ще жидки прийшли, питають, чи зараз починать баль?
В. Ет, після...
О. Може, одправити?
В. Нехай ждуть!
Овсій пішов.
ВИХІД XVI
Ті ж без Овсія.
B. Ну, а що, пан предводитель не будуть?
C. Вот би сюда привхали!
В. (доДзвонарської). А ви ж казали...
Д. Не знаю... що б воно...
Дб. Так; але вони нездорові...
B. Погордували, значить... Гм! Гм!
Дб. Ні, щось зробилось желудочне.
Д. Да, знаєте, бував, от, будемо говорити, і зі мною: оце собі і п'ю, і їм як слід... а то вдруг, звииіть на цій слові, у цім містоположенії почнеться обморок, і так, мовляв, клубком підходить, підходить аж у голову,— і січас тобі завернеться,
завернеться і... зомленіе. Я совітувалась з лікарями, дак говорять: не смотріть у ту сторону, де біжить скажена собака.
C. (вдержується од сміху донемоготи) Мамонька, я вийду!
Вибіг
Дб. Чого ж то скажена собака?
Д. Та видите лі, щоб обморок не притягти вітром.
Дб. А-а!
В. Так не будуть, значить... і моїх нема,— стало буть, насмішка... гордують...
Дб. Ні, вони коли-небудь...
Д. Безпремінно.
Дб. Само собою...
В. Як вони самі собі, то й ми самі собою! До їх кланятись не підемо. Нас треба як грошей чортма,— розумію... Ми страву й самі поживемо. Гукніть там, Власівно, нехай несуть!
Дзвонарська виходить.
ВИХІД XVII
Вареник і Дембицька
Дб. Моєму синові і мені ваша дочка до вподоби.
В. Спасибі. Вона моторна дитина.
Дб. Я б, пожалуй, змогла посватати.
В. Чув.
Дб. Ну... а нащот приданого як?
В. Та все як слід справимо; позичать не підемо.
Дб. Натірально, натірально!
В. Дочка у мене робітниця добра, надежна, дебела: ніхто її не пережне й не перегребе.
Дб. Так, так... але при їх положенії...
В. Не безпокойтесь... і при положенії.
Дб. Має ся розуміти... але... який капітал взяти нам можна?
B. Е, нащот грошей, то я вам скажу, панійко, так: до смерті ні копійки не дам,— нехай самі трудяться; а після смерті... з собою не заберу.
Дб. Конечно... только в таком случаї... виходить, зовсім недоразумінія... Власівна, значить... проше пана...
ВИХІД XVIII
Ті ж та Сисой, Зінька, Дзвонарська, Наталка й Вівдя.
C. (входить в середні двері, раптом захрьопуючи). Ой, чуть собаки не порвали!
Н. Він реготався, аж гавкав, а собаки й собі!
Д. Цить!
Дб. Сядь мені,., та положи ручки в бручки!..
Наталка сміється
Д. Пожалуйтесь!
Вд. Ку-ку-ку-кур-ку ку-ку-ку-ди?
Д. Сюди, сюди! Звиніть, — трохи заїкинька!
Вд. А ті-ті-ті-ті-ті...
В. Візьміть у неї, а то й почне тут кукати та тікати!
Д. Тепер нехай молода почастує!
С. Мамаша?!
Дб. Ще не договорились... при нашім, скажемо, званії і благороднім шляхетнім положенії, треба багато...
B. Чого, пані?
Зінька стала тепер саме на видноті, посередині; турнюр із спідниці з'їхав набік, а волосяний турнюр надіто замість фартуха.
C. (глянувши) Ах, мамаша, фігура-то!
Дб. Я й не замітила! Шкандаль!
Д. Який шкандаль? Це по-модньому.
B. (сердито) Ну, що?!
Н. Ой таточку, таточку! Не оддавайте за його Зіньки: він поганий, паскудний... (Плаче). Овсій кращий: мене на баштан возить...
C. Мамаша, ето дерзості...
Дб. До таких заїхали... Гляньте, проше пана, хотіли зіпхнути дочку бокату!
Д. От тобі й антихвон!
B. (кулаком по столу). Як боката? Хто сміє на мою дочку лихе сказати?
C. Мамаша, не силуйте меня на кривобокой жениться!
В. Та ви б спитали, пані, чи я ще оддам свою дочку за вашого йолопа!
Д. Ах, боже мій! Що ви?
B. Мовчи! (До Зіньки). Скидай мені зараз цю панську зброю!
Дб. Це ж ви мені посовітували до мужви немитої вдатись! Понімають вони благородне обращеніє!
C. (показує пальцем на Дзвонарську). Обморок скажений!
Д. (спалахнувши). Ах ти, свинячий виплодок, халдей прокажений, жебран, голодранець!
Дб. Ай, ай!
B. Нічого у мужви і пороги оббивати!
Зінька з Наталкою вийшли до другої кімнати.
Д. Та ти з твоєю мамою, бабою, тіткою, дядиною — п'яти моєї не стоїте!
Дб. Я не стою?! Я не стою?! Ах ти, дячківська покидька! Я стовбова! Стовбова!
Д. Я з настоящого коліна і почти при грапськім домі жила! А ви запотилишників їсте по панських прихожих! Плюнула й розтерла, от що!
C. Позвольте, мамаша я єй плюну!
Дб. Шапку бери скоріш! (Задихається з злості).
В. Ач, приїхали нашими замозоленими грішми гної дірки латать! Он бог, он вам і порог!
Дб. А ви справді думали, що вас треба, вас по салонах приймають, що ваших бокатих дочок шукають! Мужва нетесана! Гроші тільки у дурнів виманюють!
B. Ех ви, голодні зажери! Хизуєтесь своєю пакістю. Щоб мої й очі вас не бачили!
При остатній мові Овсій, Зінька і Наталка показуються в дверях.
C. Мамаша, она... не такая... ето костюм...
Д. Самаряне обдерті! Я для них клопотала з жалості, а вони — скажіть на милость — пани!
Дб. Тьфу! Сваха задрипана! Пошукайте тепер, хто вашу виставку візьме?
О. Дозвольте! Я їм виставку зроблю!
B. Моєї дочки ніхто не візьме? Та з вашого брата всяк мені в ноги поклониться: я за нею двадцять тисяч карбованців зразу даю...
C. Мамаша! Она не кривобокая: ето — турнюр!
Дб. А, ошибка... що ж?.. Я перепрошу...
B. Хто цурдур? Женіть цього цурдура! Гетьте з хати!
О. Пожалуйте!
C. (показуючи наДзвонарську). Ета все... ето чучело!
Д. Ах ти хальора, шкилета! (Плює).
Дембицька і Сисой тікають. Чути галас собак.
ВИХІД XIX
Ті ж без Дембицької і Сисоя. В. Спасибі тобі! Наградила!
Д. Хто ж його знав, що такий вийде акахвист: я думала, що вони настоящі дворане, а вони — пхе!
В. Думала!
Д. Знайдуться ще благородніщі!
В. І речі про них не заводь! Мало сорому ще прийняв? Мало тобі?
З. А все через ті моди... (Плаче).
Д. Що ж? Я всякі моди потраплю... папонька... Конешпо, по їм...
В. Мовчать! Щоб мені тих мод і не пахло тут! Не плач, дочко! Тебе всяк візьме, але годі тих модних!
З. Тату, голубчику!
Д. Содома і Гоморра!
В. Геть, щоб і духу твого!..
Д. (плаче) Ви завьожди так обиждаєте... Не по-благородному...
В. Годі витребеньок! Щоб ані писнула! За простого оддам!
З. Таточку ріднесенький!
В. (обніма). Знаю.
Н. А музика як?
Д. Без благородних... баль?!
В. Геть!
Дзвонарська з ляком вискакує.
В. Не лишні, а якраз упору! Що я, без ваших паничів не буду гуляти? О! Тепер загуляю так, що й чортам душно стане у пеклі! Гей, Наталко, Свириде, Вівде, Овсію, кличте музику! Пийте, їжте! Частуй усіх, дочко, матері їх ковінька!
Зінька налива і підносить.
В. Ясам у своїй хаті пан! Чи так?
ВИХІД XX
Ті ж та Вівдя з музикою.
В. К бісу всі моди, щоб і вухо моє не чуло! Пий, гуляй, співайте мені зараз, Зінько, Наталко, Овсію!
О. (співа).
Од дуба та до дуба,
Дівчино мол люба!
Рад би я тебе взяти,
Та не велить твоя мати!
Хоч мати велить,
Так рід не велить;
Як побачу, то й заплачу,
Аж серденько заболить!
Зінька.
Ой клен, не тополя,
Така, мабуть, моя доля;
Полюбила Овсія,
Так боюсь панотця!
Ой клен, не ломись,
А ти батьку поклонись:
Де й дінуться твої муки,
- Перев'яжуть ликом руки!
Вареник.
Ой гоп та помалу,
Та пошила штани з валу;
Як пошила і наділа
— Кажуть люде, що до діла!
В. Ріж! Шквар! Ану, Овсію, Вівде!
Музика гра козачок. Свирид з Вівдею і Зінька з Овсієм танцюють. Наталка
посередині крутиться.
Завіса спада.
Кінець СТАРИЦЬКИЙ ПО-МОДНЬОМУ