На золотих богів

Attachments:

Завантажити

[ ]

3 kB

Ця новела Г. Косинки належить до тих його творів, у яких лаконічно і чітко зображено гострий конфлікт із життя села часів громадянської війни. З перших же рядків письменник показує суть того, що відбувається: “Уже третій день, я к ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає сміється ворожа артилерія, а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я з селянських осель...”. Точиться кривавий бій між медвинцями та “золотими богами" (так називали офіцерів добровольчої білогвардійської армії, які носили позолочені погони). Його картина подається автором динамічно, через безліч деталей, вражень спалахів, символічної кольорової гами. Поєднання романтично-піднесених та імпресіоністичних мазків допомагає Г. Косинці у невеликому за обсягом творі — через один епізод — передати трагізм часу т а окремої людської долі.Умовно твір можна поділити н а дві частини. У першій відтворено сам бій, а в другій — село після відступу “золотих богів” . Селяни здобули перемогу, але якою ціною? Вбито Чубатенка, Сеньку-кулеметника, пожежа знищила сільські вулиці, а у вогні загинули малі діти. Цю трагедію письменник зображає зсередини, очима її учасників, через призму

понівечених оберегів селянського життя: в диму, як чорні примари, мріють тополі, що припали попелом; гаряча кров окропила білу гречку з медами, потолочену пшеницю. Вій і затишшя після нього Г. Косинка змальовує за принципом контрасту. Червоний колір , широка звукова гама (гуркіт артилерії, окремі людські вигуки, кулеметні черги) — це перша частина. Тиша і чорний колір, колір смерті, горя, трауру — друга. Чорна обсмалена соха, чорні повалені хати,

навіть сонце — символ життя і радості — не може оживити, вселити надію у людські душі. Тому з розпачем звучать слова: “Пшеницю будем жать , як золото, снопи класти, бо горобці п’ють. Я к золото, снопи класти...” Хто ж збиратиме урожай, уцілілий від вогню, від сотні ніг? Хто відродить “зотлілі душі" селян? Хто дасть сили жити далі “стеряній” від горя й журби Сеньчиній матері, я к а втратила чотирьох дітей? Моторошний спів цієї жінки біля мертвих дітей — останній акорд новели, останній штрих до нечуваної трагедії народу.

Так Г. Косинка художньо досліджує складні обставини тогочасного життя.

[1, стр. 57]

• < Попередня