Володимир Самійленко - біографія

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО

(1864—1925)

Життєвий шлях Володимира Івановича Самійленка був складним і суперечливим. Народився він 3 лютого 1864 року у містечку Великих Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Володимир був сином колишньої кріпачки Олександри Самійленко і поміщика Івана Лисевича.

У 1875 роді В. Самійленко вступає до Полтавської гімназії. Тут він пише вірші,— спочатку російською мовою, а пізніше, під впливом творів Т. Г. Шевченка та інших українських письменників,— українською. Поет багато працює над перекладами українською мовою творів видатних письменників російської і світової літератури, зокрема О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна, Гомера, Мольєра.

У 1884 році, закінчивши гімназію, В. Самійленко вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Студентська молодь тоді поділялася на «політиків» і «культурників». Самійленко зближується з «культурниками», які групувалися навколо «Старої громади» — товариства поміркованої українофільської інтелігенції, що уникала політичних питань і основною метою вважала розвиток культури. В умовах реакції 80-х років переважна більшість «громадівців» приєдналась до гасла П. Житецького: «Нам треба це лихо переспати».

«Культурники» заснували гурток «Хрестоматійне товариство», до якого вступив і В. Самійленко. Тут під проводом «старогромадців» укладалися популярні книжки для народу з географії, астрономії, фізики тощо. Проте майже нічого з того не побачило світу.

У 1888 році під час студентських канікул В. Самійленко разом з групою київських студентів побував у Галичині й на Буковині. У Львові він часто зустрічався з Франком. Згодом В. Самійленко писав: «Особа Франка особливо імпонувала мені своєю високою інтелігенцією й залізною енергією, що світилася з його очей, і разом з тим він був надзвичайно простий у, поведінці з людьми».

Під час навчання в університеті В. Самійленко уклав збірку «Хвиля», до якої увійшли твори молодих і відомих поетів, але цензура заборонила її. Цей і подібні йому факти дали Самійленкові матеріал для талановитих сатиричних поезій та гумористичних фейлетонів, спрямованих проти царських цензорів. Одночасно він пише багато ліричних творів, здійснює переклади, під псевдонімом «Сивенький» друкується на сторінках західноукраїнських журналів, газет і збірників.

У вірші «Поетові» (1889) В. Самійленко писав про завдання поета:

Годі тобі малювати Дніпро, нарікати на долю

Та про ті очі співать, що ти й не бачив нігде;

Краще людину змалюй, зазирни їй у душу душею,

Радість і смуток її в слові твоїм покажи.

Поет засуджував авторів, які писали лише про свою особисту долю.

Уже перші поезії Самійленка звернули на себе увагу. На збірку його творів (3 поезій Володимира Самійленка. Частина перша. К-, 1890) одразу з’являються прихильні відгуки в критиці. М. Комар (М. Комаров), рецензуючи цю збірку в «Зорі» (1891, № 3), відзначив різноманітність тем, широкий світогляд і поетичне чуття автора, простоту і ясність поезій, майстерність вірша й мови. У наступному номері «Зорі» була надрукована рецензія: В. Чайченка (Б. Грінченка). Характеризуючи поезії збірки, критик робить такий висновок: Самійленко не замуровується в тісну загороду Дніпра та дівчат карооких. Заслугою поета рецензент вважає й те, що в його поезіях помітна «прихильність до безщасних та пригнічених». І. Франко про вірші В. Самійленка писав, що вони «зразу вдарили мене чимсь незвичайним, щирим і близьким серцю».

Після навчання в університеті В. Самійленко служив на київському телеграфі. В березні 1893 року він влаштувався на посаду секретаря земської управи в Чернігові, але фактично працював редактором «Земського збірника». Тут зблизився з родинами Л. Глібова, Б. Грінченка та М. Коцюбинського.

У 90-х роках XIX ст. написав кілька драматичних творів: «Маруся Чураївна», «Драма без горілки», «Дядькова хвороба», «Химерний батько».

У 1900 році В. Самійленко переїхав до Катеринодара, що на Кубані. Крім поезій, він писав фейлетони російською мовою. З 1903 року обіймав посаду секретаря земської повітової управи в Миргороді. У 1905 році повернувся знову до Чернігова. Революційні події викликають у поета піднесений настрій, і він їде до Києва, де працює на канцелярській і коректорській роботах, виступає з фейлетонами в газетах «Громадська думка» і «Рада». Найсприятливішу атмосферу для розвитку свого таланту гумориста й сатирика В. Самійленко знайшов у щотижневому сатирично-гумористичному журналі «Шершень», що виходив у Києві в 1906 році. Вірші, надруковані у «Шершні», спрямовані проти реакційної політики царського уряду, проти бюрократів. Поет називав реакційну газету «Киевлянин» багном, висміював українських діячів, які видавали себе за патріотів. Після виходу 26-го номера «Шершень» був заборонений.

Через матеріальну скруту поет змушений був виїхати з Києва. Склавши іспит на нотаря, він працює в м. Добрянці Городнянського повіту на Чернігівщині протягом десяти років.

У 1906 році у Львові вийшла збірка поезій В. Самійленка «Україні» з передмовою І. Франка. Франко писав, що з художньої лабораторії поета виходять твір за твором, поезія за поезією, всі гарні, деякі блискучі й цінні, як коштовні перлини нашої літератури, інші хоч і слабші змістом, та все одно викінчені, виточені, обшліфовані і вилеліяні, всі написані бездоганно чистою, ясною, як небесна блакить, прозорою і дзвінкою українською мовою. У наступному році І. Франко виступив із статтею «Володимир Самійленко. Проба характеристики» («Літературно-науковий вісник», 1907, т. 37, кн. 1), у якій відзначив реалізм, демократичну спрямованість і художню майстерність творчості поета. І. Франко також підкреслює, що зміст і форма поезій В. Самійленка визначились одразу і в подальшому своєму розвитку істотних змін не зазнали.

Після Лютневої революції 1917 року В. Самійленко їде до Києва. Він був прихильником вільної самостійної України тому після перемоги більшовиків змушений був (1919) виїхати до Галичини..

Він дедалі більше тужить за рідною землею і вирішує повернутися на Україну. У 1924 році, діставши дозвіл, повернувся на батьківщину, став працювати редактором у київському видавництві. Незабаром тяжко захворів і переїхав до Боярки, де 12 серпня 1925 року помер.

В останній рік життя письменник працював багато і натхненно. Він написав гумористичну поему «Спритний чепчик», переклав більше десяти поезій Ади Негрі, підготував до друку дві книжки іспанського письменника Бласко Ібаньєса. Перекладацьку діяльність В. Самійленко розпочав ще в юнацькі роки і ніколи не припиняв її. Він знав російську, польську, французьку, італійську, іспанську, грецьку, латинську мови. У своїх перекладах поет точно передав зміст оригіналу, зберіг його ідейне спрямування й колорит, але водночас і творчо використав кращі традиції української і російської літератур. Про майстерність його перекладів М. Рильський писав: «Я думаю, що сам по собі, окремо взятий переклад Мольєрового «Тартюфа», виконаний так, як виконав його Самійленко, міг би становити гордість будь-якої культури,— особливо коли йдеться про культуру, будовану насупереч усім вітрам і хвилям, як це було з українською культурою...»

Крім «Тартюфа», Самійленко переклав ще й інші п’єси  Мольєра («Шлюб з примусу», «Лікар мимоволі», «Скнара», «Жорж Данден»), але не всі вони опубліковані. Відзначаються майстерністю його переклади «Весілля Фігаро» Бомарше й «Цар Федір Іоаннович» О. К. Толстого. Майстерно виконав він переклади ряду творів російських поетів: О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна. Перекладав поезії Беранже, Барб’є та ін. З незакінчених перекладів В. Самійлеика заслуговують на увагу «Ревізор» Гоголя, «Божественна комедія» Дайте, «Дон-Кіхот» Сервантеса, «Декамерон» Боккаччо, «їліада» Гомера. Своєю перекладацькою діяльністю Самійленко зробив значний внесок у духовну культуру рідного народу. Кращі його переклади є невід’ємною й цінною частиною прогресивної української культури.

[5]

• < Попередня
• Наступна >