Intermezzo

Формат: txt

Завантажити

(1908)

Серед творів малої форми «Intermezzo» посідає особливе місце не лише в творчості М. Коцюбинського, а й у тодішній українській новелістиці в цілому. Прийнято називати «Intermezzo» новелою, по суті ж це лірико-драматична поема в прозі, написана в ключі своєрідної симфонії, а водночас і естетичний трактат, поданий у формі, що не має аналогів у світовій літературі, і бойовий політичний памфлет — знов-таки незнаного доти жанрового характеру.

Уся образна система твору — композиція, чергування внутрішніх ліричних підрозділів, яке передає мінливість настроїв і хід складного психологічного процесу, що відбувається в душі головного героя; взаємодія персонажів: умовно-алегоричних («моя утома», «залізна рука города», «людське горе») і соціально конкретизованих (митець і «мужик»); картини природи, повні життя і руху; контрасти безжурного, спокійного («кононівського поля») і трагедійного (спомини героя про тих, з яких «витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки») веде читача до пізнання важливих соціальних істин часу.

Художнє надбання письменника виявляється в тому, що моральні й політичні ідеї, авторська тенденція самі собою випливають з сюжету, композиції, стилю,— в цьому полягає величезна сила художнього слова, яке, впливаючи на емоції людини, вже незалежно від її волі прищеплює їй певні розуміння, погляди, прагнення. Уже в кращих творах Коцюбинського попередніх років відчуваємо цю здатність письменника діяти художнім словом з таким же ефектом, якого найпередовіші соціологи досягають з допомогою наукового аналізу. Але в «Intermezzo» він дав найвищий зразок того, що можна зробити конкретно-відчуттєвим зображенням.

В «Intermezzo» природа виступає як одна з дійових осіб, що рухають розвиток сюжету. Наскрізним образом «Intermezzo» є образ сонця: «Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?»Так пейзаж, ще тісніше, ніж у попередніх творах, пов’язаний з внутрішнім «я» героя, виступаючи в ролі своєрідного персонажа, психологічно вмотивовує наступний акт ліро-епічного твору — повернення героя до лав революційних діячів. Адже та «молода сила», яку відчуває він у природі, те тремтіння життя і велике жадання, клекіт «в соках надії» є поетичним уособленням не лише природи як такої, а й нових, перспективних явищ суспільного життя XX ст., коли з найбільшою виразністю відкрилося значення народних мас — рушійної сили історії. «Звичайний мужик», раптом з’являючись серед полів, виступає як творець матеріальних благ, позбавлений в умовах поміщицької держави будь-яких прав, і вносить своєю розповіддю певний дисонанс у чарівну красу степів. Але саме через цю дисгармонію стає ще виразнішою ідея твору — митець мусить служити народові.

Отже, пейзажні малюнки виходять за межі традиційних функцій пейзажу в літературному творі і звучать як заклик до революційної боротьби. Герой утік від міста, від «мусиш» тільки для того, щоб віддати «свою душу під чорний пар», і тепер вона готова прийняти насіння і дати нові сходи. Ось чому зустріч з «людським горем», уособленим в «мужикові», не вражає героя, не лякає втратою здобутого спокою: «Я не тікав, навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі»..

Діалог мужика і представника творчої революційно настроєної інтелігенції написаний у дусі пристрасного політичного памфлету, спрямованого проти столипінської реакції. Зі слів мужика постає виразна картина народного життя після поразки революції.

Розгул реакції, змальований у попередніх творах, виступає тут з найбільшою стислістю зображення, в оголеному вигляді, в основній своїй класовій сутності. Мовна партія співбесідника здається спочатку начебто пасивною: він спонукає мужика говорити (рефрен «говори, говори»), повторює його слова, коментуючи їх. Але ті коментарі, те «говори, говори!» повні глибокого змісту. Саме інтелігент-революціонер узагальнює, робить висновки з розповіді мужика, закликає до нової революції, що має здобути перемогу: «Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню.

Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...» Для ліричного героя мужик, «наче паличка дирижера», що викликає раптом з мертвої тиші цілу «хуртовину звуків», символ «людського горя», що його «ловить». Для мужика ліричний герой близький до більшовицької партії,— один з тих, хто може вказати шлях. Політичний памфлет-заклик стає естетичним кредо, визначенням місця письменника в революційній боротьбі народних мас як пробудника, що має стояти на передньому краї класової війни.

Закликаючи до нової революції і утверджуючи особливе місце мистецтва в ній, Коцюбинський залишається в царині художніх образів, уникаючи безпосередньо соціологічних понять і термінів.

Назва твору відповідає змісту,— Коцюбинський загалом був дуже чуйним і уважним до поетики назв. Відчуття втоми, що охоплює героя, є цілком природним. Що ж до байдужості до суспільних подій, проголошуваної на початку поеми: «...Я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять... Цілих дванадцять... і позіхнув»,— то цей настрій, хоч і висловлений від особи героя, не можна розуміти буквально. Це швидше особлива форма викриття суспільної інертності, яка, охопивши навіть учорашніх «мітингових ораторів», стала підпорою реакції, розв’язала їй руки. Герой, в якому можна побачити самого письменника (адже М. Коцюбинський дійсно відпочивав певний час серед кононівських полів), здобув із свого відпочинку нову наснагу, потрібну для революційних дій.

Не слід при тому зводити зміст новели до автобіографічного малюнка. Письменник пише не так про себе, як про характерне явище суспільного життя періоду реакції, про інтелігенцію, що вже через свій інтелект і освіченість мусила б не опускатися до рівня міщанства і позбавлених освіти мас, а піднімати широкі верстви людськості до свого рівня. Коцюбинський високо підносить прапор справжньої інтелігентності та ідейності, звертається до її розуму і совісті, закликаючи поставити свої здібності і знання на службу революції.

[4]

• Наступна >