Фата моргана

Формат: txt

Завантажити

(1903—1910)

Серед творів української літератури кінця XIX — початку XX ст. про село повість «Fata morgana» посідає особливе місце вже через те, що в ній охоплені і переддень революції, і період її найвищого піднесення, але найбільше тому, що в невеликому за розміром творі письменник зумів дати такий глибокий і всебічний аналіз «сільських настроїв» 900-х років, як ніхто інший. І зробив це в зовсім новій художній формі, застосовуючи такі засоби письма, що відповідали зрослим вимогам початку XX ст. і які до нього використовувалися лише у творах про інтелігенцію. Працюючи над повістю, Коцюбинський спирався на дописи сільських кореспондентів Чернігівського статбюро, власні спостереження і зв’язки з селянами Вінничини і Чернігівщини, матеріали слідства у справі самосуду заможних селян над повсталою селянською біднотою в селі Вихвостові, звіряючи (друга частина повісті) документальні дані і власні спостереження та міркування.

Глибокий, відповідальний підхід письменника до дійсності, до своїх мистецьких завдань визначив композиційно-стильову структуру повісті, новаторський характер її змісту. Над другою частиною він працював у період нового революційного піднесення (що дало змогу по-іншому побачити нещодавно поразку революції) і в час, коли почалася його особиста і творча дружба з М. Горьким, постійне спілкування з великим письменником, про що переконливо свідчить їхнє листування. 

Уже в першій частині повісті виразно виступає глибока класова диференціація селянства початку 900-х років, художньо конкретизуючись і в окремих цілком окреслених дійових особах (Андрій Волик, Хома Гудзь), і в персонажах, які залишаються наче за сценою (Марко Гуща, Прокіп Кандзюба), але відіграють значну роль у розгортанні сюжету, і, головне, в майстерній передачі автором сільських настроїв, внутрішнього світу героїв, їх сподівань.

Бідняк Андрій зневірився у можливості здобути щось з латочки землі і, не збагнувши ще справжньої суті праці робітника на капіталістичному підприємстві, покладає надію на фабрику. Згодом він зрозуміє свою помилку, але зараз Гущу, який працював у місті, Андрій сприймає з негативного боку: «Брав, пане добродзею, на фабриці сімнадцять карбованців у місяць і почав бунтувати. Плату йому давай більшу, роботи йому багато, бач. Начальство йому одно, а він йому друге...» Маланка, вічна наймичка, трудівниця з чорними руками, мріє про власну землю, і перед її очима стоїть левада, «зелена, весела», на якій буде працювати вільно, для себе, для Гафійки. Панський пастух Хома, сповнений ненависті до панства, сипле прокльони: «Таку злість у собі почуваю, аж душа пашить... Як запече, як запече — так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх... Одного за те, що п’є людську кров, а другого — що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишились гола земля та ясне сонце...»

У роздумах Андрія постає картина втечі селян на заробітки до міста, де вони сподіваються знайти свою долю: «По дорозі тяглись люди з ціпками, з клунками... їдуть та й ідуть. Десь у Таврію або на Кубань. От тобі й хазяйські сини, хлібороби... Своя земля просить рук, а він знявся та й... А що ж робитиме один із другим на своїй латочці?» Марність цих сподівань уособлена в образі Прокопа Кандзюби, що повернувся із заробітків до села: «Зразу не міг найнятися, бо народу найшло більше, ніж треба, і ціни впали». «Повернувся обідраний, слабий і без грошей». «Хазяйський син», середняк, став бідняком.

З персонажів першої частини Підпара і Гуща являють собою протилежні полюси соціальної диференціації. Гуща, подавшись на заробітки, запалюється пафосом пролетарської боротьби, бере участь у страйках міських робітників, повертається до села як «арештант» і, виходячи, по суті, з настанов революційної соціал-демократії, веде серед селян революційну роботу. Образ політично свідомого міського пролетаря Гущі поданий у цій частині повісті через протилежне сприйняття його Андрієм та Гафійкою. В уяві Андрія це нероба й злочинець. Для Гафійки ж він «орел», справжній герой, який «добра хоче людям»,— і не тому, що закохана в нього, а тому, що говорить він слова, які
доходять до серця, — адже Гафійка має стати наймичкою, а Гуща відкриває перед нею зовсім інший шлях. Для розуміння змісту повісті дуже важливим є те, що епізод страйку сільських бідняків і наймитів включений у такий момент розгортання сюжету, коли Гуща перебував у в’язниці. Цей композиційний прийом дає автору можливість глибше розкрити образ: Гущі, показати силу його революційних ідей і підготовленість самого селянства, вихованого соціальними обставинами початку XX ст., до сприйняття більшовицької правди.

Одним з антиподів Гущі виступає заможний селянин Підпара — характерна фігура, що постає із середовища селянства в умовах, коли класова диференціація набуває особливо загостреного характеру. Образ Підпари лише намічений у першій частині повісті але і тут він уособлює полярну соціальну силу — сільських багатіїв - найзапеклішого ворога сільської бідноти.

Та складність процесу класової диференціації селянства ніяк; не вкладається в рамки майнового стану («багаті», «середні» і «бідні», як каже Маланка, перебираючи можливих женихів для своєї доньки). Андрій, ідеалізуючи становище робітників, виступає проти страйків, мимоволі опиняючись в одному таборі з ворогами трудящих. Маланка, відчуваючи красу хліборобської праці, мріє про розподіл землі, не знаючи, що приватна власність на землю не дасть сподіваного щастя, і об’єктивно виражає історично зумовлену обмеженість і відсталість селянської маси. Хома, прагнучи все спалити, не знає, що робити потім. Андрій, Маланка і Хома не тільки дуже далекі від розуміння справжніх шляхів трудового селянства до щастя, а й, по суті, об’єктивно виражають ідеологію дрібнобуржуазну, далеку від справді революційних ідеалів.

Друга частина повісті написана з урахуванням досвіду революції 1905—1907 років, передає дальший розвиток характерів, поглядів і настроїв українського села.

Логіка характеру Хоми веде його до активної участі в революції 1905 року, але як сили неорганізованої, здатної лише руйнувати. Андрій, працюючи на гуральні, на власному досвіді переконується в неспроможності своїх уявлень про життя робітника, проймається ненавистю до експлуататорів, однак іде за Хомою, а не за Марком. Образам Андрія та Хоми протистоять образи Гафійки і Прокопа, передових людей революційного села, учасників організованої політичної боротьби, які вміють не лише руйнувати, а й творити, бо в їхніх серцях поряд з ненавистю до визискувачів—поміщиків, фабрикантів, «багатих мужиків» — палає гаряча любов до трудящого люду, освітлена високими ідеями, запозиченими з нелегальної літератури. Повністю розкривається тут і образ Гущі, недавнього селянина, потім — фабричного робітника, який повертається в рідне село вже як організатор сільської бідноти, збагачений досвідом міського страйкового руху, сутичок з царським військом і перебуванням у тюрмі. Всі ці герої об’єднані, по суті, спільністю соціального стану, класових інтересів і виступають разом у боротьбі проти експлуататорів і державної влади, створеної панівними класами. А проте Андрій і Хома, з одного боку, Марко, Прокіп і Гафійка — з другого, роз’єднані відмінністю в поглядах на засоби боротьби та її кінцеві цілі. І ця відмінність виступить у своїх трагічних наслідках у найгостріші моменти селянського революційного руху, коли не тільки середняк Панас Кандзюба з його хитаннями і Хома з його закликом «бити й палити», а навіть однодумці опиняться по різні боки барикад (колізія Прокіп — Олекса Безик). Таким чином, в самому селянстві нижчих прошарків бачимо не одну, а дві соціальні сили. Перша — найпередовіші люди села — стоїть за послідовно революційну програму дій, друга — Панас, Олекса — повертає свою зброю проти тих, хто був справжнім захисником корінних інтересів трудового селянства, практично переходить у табір його ворогів. Перед селянською біднотою виростає нова ворожа сила —сільська буржуазія.

Підпара — теж селянин. У нього немає панських хоромів, і руки в нього — чорні, селянські. У Підпари ще немає безпосередніх зв’язків з паничем Льольо, але між ним і паном уже є зв’язок внутрішній, породжений їх експлуататорською сутністю, страхом перед голотою, яка бере сьогодні панську землю, а завтра візьме і їхню Процес формування сільської буржуазії та боротьба заможних з біднотою ще до Коцюбинського були відображені передовою літературою — у творах Г. Успенського, романах Панаса Мирного «Хіба ревуть воли...» і особливо «Повія», у новелах В. Стефаника. Але М. Коцюбинський, створивши класичні типи Підпари, Скоробагатька, Мандрики, одним з перших показав куркуля як політичного ворога трудящого селянства.

Весь зміст повісті, особливо другої її частини, свідчить про надзвичайну мистецьку прозірливість письменника, що спиралася на передові переконання. Характерно, що сільська біднота і за відсутності Гущі, виходячи з того, що раніше чула від нього, починає активно діяти.

Під впливом подій у місті й більшовицьких «листочків» у селі відбувається перший страйк — ця специфічно пролетарська форма боротьби. Картина селянського страйку розкриває те нове в житті села, що несла з собою народна революція. Досвід страйку згуртував сільську бідноту навколо Гущі, що якраз повернувся з тюрми. Підсилення авторитету Гущі передається не в описово-розповідному дусі, а передусім через ставлення до нього селян-бідняків: «його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший (епітет «старший» означає тут не вік, а ступінь духовно-світоглядної зрілості.— Ред.) і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі... його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять. Він мусить все знати». Особливо важливою є така деталь: «Навіть Андрій вже був ие той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся. - Що, попосидів? Знаєш, мовляв, за що».

Робітник Гуща повертається на село у складний, бурхливий час, змальований письменником неповторними у своїй лаконічності й виразності фарбами: «Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари — наче троянди». Узагальнений образ села 1905 року увиразнюється невеличким діалогом Андрія та Маланки: «Маланка тремтіла. — йди спати,— сердивсь Андрій. — Страшно, Андрію...— Чого там страшно. Так їм і треба». Образ Андрія виступає тут і як образ - критерій, адже це вій говорив про Гущу: «Та я б такому бунтареві...», а тепер і сам стає «бунтарем», виправдовуючи революційні дії народу.

Царський маніфест від 17 жовтня герої повісті сприймають по-різному. Розподілу землі Маланка, як і раніше, чекає від царя, від добрих панів. Цим сподіванням автор протиставляє більш високу свідомість Гущі та його однодумців: не самодержець дасть їм землю, а вони самі здобудуть її. Так виникає у повісті сцена «конфіскату»: сільська біднота під проводом Гущі одбирає у пана землю. «Маланка нікому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше ділили землю... Нехай би кожний вже знав, що його й де». Але перемагають Марко і Прокіп: «Панський маєток перейшов до народу», в його спільну власність.

Хома, вірний своїм поглядам, закликає руйнувати, палити колишнє панське добро. Починається розгром гуральні й панської садиби. В українській та російській літературі 900-х років такі сцени не раз були предметом художнього зображення (Григоренко, Муйжель та ін.), і в тих творах чимале місце посідали картини жорстокості, безглуздого руйнування матеріальних цінностей. Коцюбинський ті ж самі сцени подає в іншому освітленні. Селяни, які руйнують гуральню і маєток, не жорстокі за своєю природою — вони лише сповнені споконвічної ненависті мужика до пана. Усі персонажі, що виступають у масових сценах, індивідуалізовані. Це було великим художнім здобутком письменника: якщо говорити про аналогію, то вона є лише в романі А. Барбюса «Вогонь» (1915). Андрій «почув на руці одрізані пальці, і злість туманом піднялась йому до мозку. Він кинувсь на пас і збив одразу». Хома знищував усе, аби зруйнувати. А Олекса Безик «врятував од погрому слоїк з солодким і притулив до серця, наче дитину». Сцени розгрому гуральні й маєтку передають не лише різноманітність індивідуальних характерів, а й діалектику суспільної боротьби, показану через індивідуальність кожної особи.

[4]

Найбільший твір Коцюбинського — повість "Fata morgana” — дає образ соціальних відносин в українському селі напередодні й у добу першої революції в Росії 1905. р. Першу частину повісти написав Коцюбинський у 1904. p., другу в 1910. р. Почав ще третю, але не закінчив. «Світове горе» — говорить автор у повісті — велике. Прокіп надивився на нього і вдома і по світах. Скрізь бідні сподом, верхами глум. У поросі люди, як той шпориш придорожній, затолочені сильним, багатим, і нікому крикнути: «Зведись, народе, простягни руку по свою правду! Якщо сам не візьмеш, ніхто не дасть». І Коцюбинський розказує, як народ пробував звести руку по свою правду, але не тільки нічого не вдержав, але й руки покалічив... Розвіялися народні сподівання, як «фата морґана», як і особисті мрії головних постатей в оповіданні: Андрія Волика, його дружини Маланки та його доньки Гафійки.

[5]

• < Попередня
• Наступна >