Гуманістичний пафос творчості Ю. Мушкетика виявляється в посиленому інтересі до конкретної людини, яка є часткою великого цілого — народу. Тоталітарна система лицемірно проголошувала, що особистість, її добробут є вищою метою суспільства, насправді ж насильство над людиною, повне безпра­в’я, нещадна експлуатація процвітали в умовах радянської дійсності. Особливо це стосувалося людини українського села.

Саме доля звичайної сільської жінки Ганни Розсохи — однієї з тисяч українських жінок-колгоспниці — стала об’єк­том художнього дослідження в оповіданні «Суд». Дві постійні величини визначають вміст її життя — праця і пісня. Чому ж увірвалася пісня? Які результати праці невтомної трудів­ниці? — на цих питаннях зосереджена увага автора.

Починається твір кульмінацією: судять згорьовану, хво­ру жінку, судять за неробство. Такої образи, такого болю, і душевного, і фізичного, Ганна витримати не може і помирає на порозі буфету, побачивши своїх усміхнених кривдників: «Рукавиця й Шило тримали в руках наповнені до половили склянки й сміялися. Вони сміялися!». Перестановкою сюжет­них елементів автор досягає сподіваного ефекту: читач, як і автор, схвильований неправедним судом над праведною людиною — великою трудівницею, матір’ю чотирьох дітей, вдо­вою, яка втратила в голод доньку, а у війну — двох синів і чоловіка. Письменник уже з перших сторінок твору чітко проводить межу між персонажами: з одного боку, — це Ган­на, жінки з ланки, такі ж згорьовані трудівниці, тільки поки ще молоді, здорові, їхній голос на суді нічого не значить; з іншо­го, — позивач, голова колгоспу Устим Рукавиця, фінінспектор Йосип Шило, жорстокі, цинічні людці, породжені свавіллям тоталітарної системи. На такій драматичній ноті розпочавши оповідь, далі Ю. Мушкетик за допомогою ретроспекції напро­чуд стисло й образно змальовує все життя головної героїні.

Ганна рано одружилася із вдівцем Омельком Розсохою, пішла на двоє дітей (важлива деталь: скільки мудрості й тер­піння треба було мати сімнадцятирічній дівчині, щоб прихи­стити і виховувати чужих дітей), народила синів, господарю­вала завзято, бо цінувала в усьому лад: «Вона любила зати­шок, як і пісню, й творила своїми руками: часто мила долівку, застеляла стіл чистим обрусом, засовувала за трямок пу­чечки пахучого зілля; і так тоді ставало в хаті гарно, так привітно: пригасає під комином жар, стукотять на стіні хо­дики з косарем і в’язальницею на циферблаті, а на широкій липовій лаві, вкритій рушником, вичахають паляниці, пиріж­ки з квасолею та маком...». Добром, тихою лагідністю та цілісністю вдачі віє від цієї жінки, яка самовіддано трудила­ся заради добробуту родини і завжди співала — то весело, то журливо, зачаровувалась красою чорнобривців і нагідок, зеленого шатра осокорів і верб на подвір’ї. Незважаючи на утиски, викликані колективізацією, смерть прийомної донь­ки від голоду в 33-му році, довоєнне життя родини налаго­джувалось завдяки невтомній праці: «І славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством, трудоднів виробляли чи не найбільше в селі, й рвалися хлопці, якщо навіть котрий ще й не дійшов зросту, до найважчої роботи, до коси, до моло­тарки, до жаток-лобогрійок».

Війна перекреслила життя Ганни, зруйнувала сім’ю, по­хитнула здоров’я, уже підірване постійною важкою працею. Проте вона «жила, як і раніше, роботою, клопотами, чеканням, тільки перестала співати». Напасті одна за одною пересліду­ють беззахисну жінку: обманом забрано корову за нібито невиконані молокопоставки, підсвинка — в рахунок сплати по­датків, підписано позику на неймовірно велику суму. Історія з підсвинком, на перший погляд, — незначний епізод, а на­справді свідчить про рабське становище колгоспників, які, неймовірно важко працюючи на державу, не можуть розра­ховувати на її підтримку та захист: «Справді, по якомусь часові надійшов папір і з виконкому, в якому також визнали, що підсвинка забрано неправильно і що на винуватих "на­кладено стягнення», але оскільки підсвинка вже немає, а війна скінчилася, то й скінчилися її пільги...». Пільги жінки, яка втратила на війні чоловіка і двох дітей. Відтоді Ганна зату­жила, тільки повернення Грицька додому після важкого по­ранення трохи розвеселило її, подарувало надію — син закін­чить інститут, забере матір до себе. Проте доля ще раз завдає жорстокого удару жінці, остаточно зламавши її. По селу по­ширюються чутки, що Грицько — ворог народу. Автор не розкриває в деталях цей епізод, лише зауважує: «Критикова­но одного значного письменника за те, що той любить своє, народ свій і землю спою, а він, Грицько, похвалив книжку того письменника, й у газеті одним рядком черкнули і його, Грицька». Натяки досить прозорі, бо саме у повоєнний час посилилась практика боротьби з проявами «буржуазного на­ціоналізму», репресії інакомислячих. Типова картина — навіть голос на підтримку відомого митця тягнув за собою відповідні оргвисновки. Недаремно Ганна мудро розсудила: «На вче­них людях окошується найдужче». Страх і тривога за сина оселяються в душі жінки, яка пам’ятає лиховісні 30-ті роки.   і

Вона не може подолати хворобу, але (знову виразний штрих) медкомісія не визнає її непрацездатною, а рекомендує легші роботи, ніби такі є в колгоспі. Згорьована і немічна жінка ще якийсь час працює, бо хоче допомогти синові, бо соромно за невиконану колгоспну ділянку буряків: «…кілька разів приходила з лопатою і корзиною, одначе копне кілька разів, а розправитися вже не може…». І от ця невтомна тру­дівниця опиняється на лаві підсудних, трудівниця, не раз об­дурена державою, не захищена нею (навіть пільги фронтовички значились лише на папері — ніхто на них не зважав), саме держава висотала з неї все: здоров’я, сили, усміх, пісню.

За нехитрою об’єктивованою оповіддю Ю. Мушкетика про життя сільської жінки — крик душі письменника, його вбо­лівання за несправедливо скривджену людину. Символічна назва твору — тисячі таких, як Ганна Розсоха, мають повне право судити державу за беззаконня, за антигуманне став­лення до людини і її праці.

Лейтмотивом психологічного стану душі головної героїні оповідання виступають осокори та верби, прикметна ознака її домівки, родинного вогнища: буйно зелені, розкішні у дні її молодості, зажурено-засмучені в повоєнний час. Після смерті Ганни дерева зрубують, веселу річку Білу Багачку заганяють у руду торф’яну канаву, тільки хата й залишається, «зветшала вельми, бо нікому вона не потрібна, в селі є ще чимало таких, порожніх хат». Це символічна картина запустіння, трагічний знак винищення українського села.