Маруся Богуславка
- Деталі
- Категорія: Куліш Пантелеймон
- Останнє оновлення: 18 лютого 2013
Формат: txt
Ведучи мову в «Марусі Богуславці» (80-і роки) про одвічну боротьбу в людській історії «духу любові і духу злоби, правди і неправди», автор спрямовує свої філіппіки (гнівна, викривальна промова)не тільки проти «сліпих проводирів сліпого гайдамацтва» та «сліпого письменства», а й проти православних попів і ченців, католицьких ксьондзів, єзуїтів та уніатів, мусульманських мулл, які розпалювали національний розбрат на грунті релігійного фанатизму. Неодноразово виступаючи проти офіційної церкви, письменник боровся за відновлення гуманістичних принципів раннього християнства. Так, у цій же поемі він звинувачує попів у тому, що «релігія любви» в них «обернулась в релігію ненависті гидкої». Ідеальними образами в поемі виступають турецький султан Осман, який мріє «кожній вірі право рівне дати», і проста українська дівчина, згодом його улюблена дружина, Маруся — носії вищих, загальнолюдських ідеалів ісламу та християнства. Поет, таким чином, зробив крок до ідеї ойкуменічної єдності конфесій.
Автор поеми «Маруся Богуславка» орієнтувався не на національно-релігійні, а на загальногуманістичні цінності. Прикметно, що її героїня прислухається до «хору Сфер небесних, вічних, Горньої музики твору Мислей передвічних». Уся поема — то ствердження «нововірства», свого роду мета-релігії, яка б синтезувала гуманістичні традиції людства, різних віровчень і разом з тим була б звільнена від обмеженості кожного з них і тим паче від їх спотворень у діяльності багатьох фанатичних і користолюбних священнослужителів,— релігії любові, милосердя, добра, науки, просвіти, культури. Підставою для обгрунтування цього «нововірства» стало переконання Куліша, що різні віросповідання — від язичницького до майбутнього позакультового,— то не що інше, як розмаїті форми прояву єдиних у своїй основі релігійних почуттів людини, своєрідні призми відображення єдиної сутності світобудови. Ще в оповіданні «Про злодія у селі Гаківниці» (1861) він стверджував, що «громада — всюди великий чоловік. І тоді вона була великий чоловік, як іще наші предки у житах та понад ріками в дібровах Богові молилися, і тоді, як почали молитися по-грецьки, і тоді буде великий, як поклоняться Богу духом і істиною, занедбавши Єрусалим».
Взагалі ж уважне ставлення Куліша до релігії визначалося усвідомленням її гуманістичної цінності і тої ролі, яку вона могла відіграти в піднесенні української культури (згадаймо його вдосконалене перевидання українською мовою «Проповідей» протоієрея В. Гречулевича в Петербурзі 1857 p., переклад Біблії, нарікання на відсутність української церкви та національно свідомого духовенства у Східній Україні в «Зазивному листі до української інтелігенції», брошуру-протест проти передачі базиліанського монастиря єзуїтам). Разом з тим пізній Куліш у примітці до поеми «Настуся» в третьому виданні «Досвіток» діяльність різних конфесій на Україні оцінював і з погляду поширення вселюдської культури. Орієнтація на наднаціональні і надконфесійні етичні цінності, філософія любові та ідея єдності культур зближують Куліша з його сучасником, російським філософом і богословом В. Соловйовим.
У «Марусі Богуславці» Куліш оригінально використовує фольклорний та історичний матеріал (яка велика різниця між шістдесятилітнім письменником і далеким молодим автором «України», так, здавалося, безнадійно залежним від народнопоетичної стихії!). У перших семи піснях поеми опрацьовано сюжет народної думи про Марусю Богуславку, яка допомогла співвітчизникам втекти з турецької неволі. Інші ж пісні автор будує почасти на історичних переказах про українських дружин турецьких султанів Роксолану та Міліклію, пропонуючи читачам насамперед власні фантазії на філософсько- історичну тему. В його інтерпретації султан сам підлаштував утечу Марусиного коханого та інших бранців з неволі. Своїм милосердям Осман прихилив серце української дівчини — у ньому вона побачила «знак звізди Востока», «Божого пророка».
«Маруся Богуславка» мала завершуватися історичним походом Османа II на Україну і Хотинською війною 1620—1621 pp., у якій козацьке військо разом з польським розбило турків. У художній інтерпретації Куліша це був би натхнений Марусею похід султана-спасителя для утвердження на Україні принципу вічної любові до ближнього. Таким чином митець прагнув виразити свою поетичну ідею, історіософську концепцію, а не відтворити події 1620— 1621 pp. на Україні Історичний матеріал — реальні діячі і відносини сусідніх країн на початку XVII ст.— для нього важливий остільки, оскільки він дає можливості для проповіді гуманізму.
[9]