Людина і зброя

Формат: txt

Завантажити

Твір Олеся Гончара “Людина і зброя" присвячено пер­шим найтрагічнішим і найдраматичнішим місяцям війни. Про задум роману письменник сказав так: “Написати цю книгу підказав мені мій обов'язок перед товаришами, перед тими, хто на зорі своєї юності, в розквіті сил гинув на вогнен­них рубежах сорок першого року...”. Розповідь про долю мо­лодих захисників рідної землі від фашистських полчищ кон­центрується навколо трьох основних подій: кровопролитні бої на Росі, героїчний захист Запоріжжя, зображені з погля­ду автора, і трагічні “ночі оточенські”, які постають із «листів» головного героя Богдана Колосовського (він, пам'ятаючи про обіцянку коханій писати “хоч у думках”, виконує її, бо в душі вірить, що дівчина почує його і за тисячу верст).

Із звістки про початок війни починається роман Олеся Гончара. Страшна, приголомшлива новина штовхає студентів у благородному патріотичному пориві записатися доброволь­цями на фронт, позбутися належних їм відстрочок, але в душі юнаки впевнені у швидкій та неодмінній перемозі: “…та ми як підемо, та ми як вдаримо — пір’я з них полетить”; “…зда­мо вже після війни. Під звуки литавр разом за все прийде­мо екзаменуватись”; "хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, усе буде скінчено. Гітлер заскавчить!" І це не словесна бравада, а глибокі переконання молодих романтиків май­бутніх істориків, які вважають, що час тридцятилітніх воєн давно минув. Проте Олесь Гончар як надзвичайно уважний до кожної деталі митець не випадково акцентує увагу на цих словах, логікою подальших подій він підводить читача до думки, що юнацькі ілюзії швидко розвіюються, але несхит­ною залишається віра в перемогу, в торжество світла і добра. Спочатку, окрилені тим, що стали студбатівцями, хлопці ніби не помічають затемнених вікон у місті, стривожених і запла­каних облич тих, хто проводжає рідних на фронт. Навіть невтішні радіозведення про відступ радянських військ для них, здасться, не настільки вражаючі, як втрата молодечих чубів. З перших розділів твору буквально “дихає” атмосфера тих днів, позначена і наївною безпечністю, і глибоким патріо­тизмом, і романтикою юності в поглядах на життя і світ. Проте Олесь Гончар з висоти свого досвіду, свого знання і розуміння подій війни, яка давно закінчилася (роман писав­ся у 1958—1959 роках), вкраплює в розповідь перші тривожні моменти. Це і спогади сестри Мар’яни про трагізм боїв на кордон» («Перед самим нападом нашу артилерію якраз на ремонт відвели, треба ж додуматись…»), і коментар письмен­ника щодо зацікавлення студбатівців отриманою новою зброєю, здійснений у формі авторського відступу (“Потім, уже па фронті, вони намучаться з цими гвинтівками, які, побував­ши в піску чи багнюці, переставатимуть стріляти, а люттю кидатимуть їх, підбираючи в убитих знову старі, батьками випробувані трьохлінійки...”).

Розбомблена станція, спаплюжена вибухами квітуча зем­ля Київщини, свіжі могили край шляху, розстріляна колгоспна череда — ці окремі деталі творять прелюдію до "знайомства” студбатівців із війною, увесь жах і страхіття якої вони осяг­нули тоді, коли з маршу потрапили під шквал вогню, коли “бризками мозку розлітаються інтелекти". Олесь Гончар май­стерно зображає героїзм і мужність одних, боягузтво і слаб­кодухість інших, бездарність і самодурство армійського ке­рівництва, уособленням якого є в романі Дев’ятий. Письмен­ник досить детально змальовує перші дні війни через спога­ди артилериста Решетника про підступне вторгнення фа­шистів і абсолютну неготовність військ до його відсічі. Окре­мими штрихами зображає автор і помилки командування під час боїв на Київщині. Проте головну увагу він зосереджує на поетизації подвигу в ім’я Батьківщини, виявляючи найприкметніші, глибинні риси героїв у боях на Росі. Так, Богдан Колосовський, якого просто нудить від жахів війни, демонст­рує мужність і кмітливість у розвідці. Степура, вихований у хліборобській родині, здавалося, не міг пережити вигляду потолоченої пшениці, але знайшов у собі сили допомогти понівеченому Славику Лагутіну, своєму супернику .

Трагічне і героїчне у зображенні війни поєднуються і в оповіді Олеся Гончаря про захист Запоріжжя. Для Богдана Колосовського це рідне місто, з яким пов'язано так багато дорогих серцю спогадів про дитинство, про несправедливо репресованого батьки, тому він, хоч уже й пройшов крізь кро­вопролитні бої, особливо гостро сприймає все, що відбуваєть­ся навколо. Це його рідна земля, це і земля його славних предків — запорожців, які ніколи не здавалися ворогу. Про­те, незважаючи на жорстокий опір фашистам студбатівців, ополченців, робітників запорізьких заводів, продовжується пекуча дорога відступу і болю, а вимушена руйнація Дніпрогесу відрізає їм шлях до своїх. У “ночах оточенських” для Богдана Колосовського та його товаришів доля додає ще одне випробування безводдям. У цих екстремальних навіть в умовах війни обставинах по-новому розкриваються характе­ри героїв — Колумба, Духновича, Колосовського, який, подумки звертаючись до далекої коханої, ніби підсумовує все ска­зане письменником про перипетії літа 1941 року: "Сильні духом, пам’ятаєш ти такий вислів? Тоді ми трохи по-книж­ному уявляли собі таких людей, а за цей час скільки я бачив їх у дійсності, цілком реальних, бачу поруч себе і зараз. На танки ворожі вони кидались з горючими пляшками за Дніпром. Грудьми ставали на оборону Дніпрогесу, тримали рубежі, які, здавалось, нічим уже втримати не можна було. Але чи не найбільше ця сила духу людського відкривається мені ось тут, коли ми, одрізані від своїх у далекім оточенні, йдемо в степах під нічийним небом, не підвладні нікому, крім самих себе... Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя — у нас самих, в нашій волі, в наших серцях”.

Осмислення письменником народної трагедії сягає пла­нетарних вимірів, що підкреслюється вже назвою твору. Про­тиставляючи такі поняття, як людина і зброя, війна і мир, Олесь Гончар і в численних авторських відступах, і в розду­мах героїв (вони ж бо історики) міркує про те, чому виникає у людини потяг до самознищення, чому людство не враховує найжорстокіших уроків історії? Протиприродність війни, на думку автора, в тому, що на її кривавих дорогах гине юнь, інтелектуальний цвіт нації, майбутнє народу, калічаться долі сотень і тисяч людей.

[1, 179]

• < Попередня
• Наступна >