Казка про Дурила
- Деталі
- Категорія: Симоненко Василь
- Останнє оновлення: 16 жовтня 2019
Формат: txt
«Казка про Дурила» — «лебедина пісня» В. Симоненка, своєрідний підсумок його болючих роздумів про шляхи пробудження людської гідності та національної свідомості українців. Її сатирична спрямованість у 60-ті роки мала таку вибухову силу, що твір побачив світ через двадцять чотири роки після смерті поета. Годі у ньому шукати конкретні часові та просторові координати — це притча, жанрові закони якої не вимагають чітких, визначених декорацій, поглибленого змалювання персонажів. Головне в ній — алегоричний зміст, виражений засобами гротеску, казки, символікою.
Дурило, всупереч імені, — мудрий, і ця мудрість проявляється рано: «виматюкав старшину» в шестирічному віці, озвучив те, що знали всі, але боялись уголос висловити. Це зав’язка твору, перший вияв конфлікту між правдою і брехнею. Виникає питання: хто такі старшини в абсурдному світі Дурила, його матері Федори та батька Петра? Відповіді автор не дає, хоча у читача виникають асоціації з привілейованою верхівкою, кастою. Це підтверджується в другій частині твору — «Речитатив старшин Раю» (прозора аналогія - старшини гарно влаштувались і на грішній землі, і в потойбічному світі). Це особлива порода, яка знає все, опанувала найскладнішою наукою — бюрократичними іграми («паперові гори», «чорнильні моря»), демагогічною фразеологією:
Ми пронесем,
ми підведем і підем,
ми дійдемо, ми сягномо висот!
Ми стільки істин вам за мить націдим,
що подив назавжди заціпить рот.
Вигнаний з Рідного краю Дурило зустрічає юрбу старшин і потрапляє під вплив їхніх обіцянок «не життя, а свята». Уже в Раю хлопець дізнається про ідола, засновника цього благословенного куточка, заповіт якого — ситість і задоволення власних матеріальних потреб:
Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи.
Проте Дурило не сприймає подібного добробуту. Він здивований, що дорога до Раю (світлого майбутнього) веде через страшну річку:
…та річка із крові та трішки із сліз
Вона не глибока — либонь, до колін...
А кров там чия? — не гамується він.
Чия? А відомо чия — тих людей,
що підло не визнали наших ідей.
Дурило бачить, що лаврами Засновника Раю уквітчано нікчему без честі, глузду і совісті. Сатиричні інтонації В. Симоненка настільки сильні, що він не оминає дуже дражливу тему митця і суспільства (суспільства диктату і сили, втрачених моральних орієнтирів):
…приведем панну Музу в гарем.
А самі заживем без гризоти,
бо відомо й дитині малій,
що у Музи тієї цноти вже не більше,
ніж у повій.
У суспільстві ілюзорних ідеалів і брехні немає свободи слова, і митець стоїть перед вибором: або служити системі і зберегти тим самим життя, або ж бути чесним і безкомпромісним, але гнаним і переслідуваним. Гостро сатиричний твір В. Симоненка у дусі шевченківських традицій засуджує ідолопоклонство, рабську покору, підлість, несправедливість.
Розв'язка твору несподівана, як у казці, у якій добро завжди перемагає зло. Довгою виявилась дорога наївно-простодушного Дурила до Рідного краю. Він знаходить печеру, вибиває двері і звільняє з неї дівчину-щастя. Поет вірить, що український народ подолає вікову свою безправність і відродиться до нового життя, у якому
…на тихій Зеленій горі
біліє батькова хата…
Такий заповіт залишив нащадкам В. Симоненко.