ДУМА ПРО ЩАСТЯ
- Деталі
- Категорія: Симоненко Василь
- Останнє оновлення: 16 грудня 2012
Формат: txt
Автор розповідає про звичайну жінку, яка пізно ввечері повертається додому, де її з нетерпінням чекає дітвора, обділена материнською ласкою і турботою, — звісно, робота не фермі забирає увесь час. Разом з утомленою ненькою до хати вступає радість, діти «мов воскресли», а в оселю увірвався «гамір, ошалілий сміх» сніговиць. Чи не ідилічна картинка — після виснажливої праці жінка вдома, з дітьми. Такими і подібними сюжетами рясніли шпальти радянських газет, у яких прославлялася сумлінна праця на благо соціалістичної Вітчизни. В. Симоненко іронічно зауважує:
Де фотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріші
Можна знімок утнуть
до газети
і жахливо веселий вірш.
Автор проникливо бачить велику прірву між переможними звітами про досягнення і наснажливими буднями сільських трудівників. За «веселими цифрами» у «жахливо веселих» віршах і «ґрунтовно важких» статтях і журналісти, і суспільство не хотіли бачити справжніх реалій села. Виснажлива праця не могла ощасливити людину, навпаки, вона обкрадала, відривали її від сім'ї, дітей, збіднювала життя. В. Симоненко навіть висловлює крамольну на той час — час освоєння космосу — думку, що досягнення науково-технічного прогресу тримаються на невсипущій праці людей села:
...в космос крешуть ото
не ракети,
але пружні цівки молока.
Типовість ситуації вдало підкреслюється поетом — героїня безіменна («ця Марія чи Настя»). Прикметною є назва вірша, на перший погляд, запозичена з фольклору, а насправді — знову гірка іронія: думи про героїв праці складалися і в радянські часи, їхній пафос, як і газетних статей, був величально-урочистим. Дума про щастя простої людини В. Симоненка (згадаймо тут вислів поета "найскладніше людина проста") — це гірка правда про нівелювання людського в людині, про приниження людської гідності в ім'я ілюзорних ідеалів.
ДУМА ПРО ЩАСТЯ
Увійшла вайлувате в сіни,
з хати віє нудьга
й самота.
У руках засміявся віник —
спритно валянки обміта.
Тупотить
об долівку ногами
і мороз вибива
з рукавиць.
З нею
в хату ввірвався гамір,
ошалілий сміх сніговиць.
Мов воскресли
принишклі діти —
тупіт, лемент,
вищання й писк.
Місяць хоче,
мабуть, погрітись —
суне в шибку
свій блідий диск.
Заглядає, цікавий,
у миску:
що ви з'їли таке смішне,
що од вашого
реготу й писку
тягне в хату
із неба мене?
Хлюпа щастя
дзвінкою хвилею,
ніби тут вікувало воно —
не життя тобі, а ідилія,
як в поганих книжках
чи в кіно.
Де фотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш!
Можна знімок утнуть
до газети
і жахливо веселий вірш.
Це ж так показна ситуація --
гарна мати і троє дітей,
це ж чудова яка ілюстрація
для підтвердження наших ідей.
Застрибають веселі цифри
у грунтовно важких статтях,
та не встане
з словесних вихрів
многотрудне її життя.
Ви мовчанкою соромливою
постараєтесь обминуть,
що в доярки цієї
щасливої
руки й ноги
вночі гудуть.
І чи прийде
під ваші кашкети
блискавицею думка дзвінка:
в космос крешуть ота
не ракети,
але пружні цівки молока.
А для неї
це зовсім не диво,
бо збагнула давно таке:
справді,
зараз вона щаслива,
тільки ж щастя яке важке!..
І тому ця Марія
чи Настя
будить дзвоном дійниці село,
щоб поменше
важкого щастя
на Радянській землі було.