Камінний хрест
- Деталі
- Категорія: Стефаник Василь
- Останнє оновлення: 12 лютого 2013
Формат: txt
В оповіданні «Камінний хрест», дуже замітному силою вислову, Іван Дідух прощається з рідним селом перед виїздом у Канаду.
До людей говорить: «...Возьміть та вгатіть мені сокиру отут у печінки, то, може, та жовч трісне, бо не витримаю! Люди! Такий туск, такий туск, що не пам’ятаю, що зі мною робиться...»
І потім просить односельчан: "...Ви знаєте, ідо я собі на своїм горбі хрестик камінний поклав. Гірко я його віз і гірко його наверх висаджував, але поклав. Такий тяжкий, що горб його не скине, мусить його на собі тримати так, як мене тримав. Хотів я стільки пам’ятки по собі лишити... «На тім горбі я вік свій провів і окалічився. Коли б я міг, то я 6 його в пазуху сховав та й взяв з собою в світ. Банно мені за найменшою кришкою в селі, за найменшою дитиною, але за тим горбом не перебаную... Дивіться, стою перед вами й говорю з вами, а цей горб не виходить мені з голови. Таки його бачу та й бачу, та й умирати буду, та й буду його бачити. Все забуду, а його не забуду. Співанки знав колись, та й на ньому забув, силу мав, та й на ньому лишив. Одна сльоза котилася по лиці, як перлина по скалі.
Та я вас прошу, газди, щоб ви, як будете на святу неділю поле святити, щоб ви ніколи мого горба не минали...".
Закінчує Стефаник оповідання описом хвилини від’їзду:
«Плоти попри дороги тріщали й падали — всі люди випроваджували Івана... Аж як зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочунявся й показував старій хрест:
Бачиш, стара, наш хрестик? Там є вибито й твоє ім’я. Не бійся: є моє, і твоє».
[5]