Зав'язь

Формат: txt

Завантажити

 

Новела Григора Тютюнника «Зав'язь» — про перше кохання, ніжне і тремтливе, тому твір сповнення напрочуд теп­лих і бентежних інтонацій.

Письменник вихоплює з виру життя одну мить — побачення закоханих. Окремими деталями, дуже точно і живо­писно він відтворює психологічний стан юних героїв. Вони, напевне, ровесники й, осягаючи велику науку почуттів, пово­дяться несміливо, сором’язливо, головне ж намагаються зрозуміти одне одного. Соня видається дорослішою, сміливі­шою у вияві своїх почуттів (автор передає це через вираз очей дівчини «наче й злякані трохи, й сміються»), здатною на маленьке жіноче кокетство («Миколко, давай я буду пада­ти, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?»). Вона небайдужа до парубка і не боїться виявити це, звертаючись до нього лагід­но: Миколко, дурненький, милий. Натура у неї норовиста, рішуча. Це Соня ініціює «екскурсію» до чорного холодного провалля, щоб серед весни побачити сніг, ніби перевіряючи почуття свого обранця на що він здатний заради неї? Не­даремно дід Лаврін, мудрий, досвідчений чоловік, гострий на слово, так влучно говорить про Соню: «Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться»; «…бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!» Така «експозиційна» оцінка дівчини підтвердилася — Соня може показати характер.

У невеликій за обсягом новелі чимало подібних психоло­гічних нюансів, які творять неповторну картину зародження першого почуття кохання. Сприяє цьому і розповідь від першої особи — прийом, який дає змогу письменнику оголити всі переживання хлопця від зустрічі з Сонею («Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає...»), від нестримного і несміливого бажання поцілувати дівчину («У мене починають терпнути ноги і стають як мотузяні»), від можливості чимось прислужитися їй («...майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола»).

Лексичне багатство твору, зокрема використання синонімів, теж поглиблює психологічний світ героїв. Так, до слова «го­ворити» письменник знаходить такі синоніми: бубоніти, ози­ватися, вигукувати, шепотіти, видихати, горлати, одказувати, гукати. Вони дуже доречно вписуються в конкретну ситуа­цію, виконуючи надзавдання — відтінити почуття героїв, ту загальну світлу атмосферу, яка створюється несміливим ви­явом їхніх почуттів. У мовній палітрі Григора Тютюнника є й кілька розмовних — соковито-точних, ніби м’ясистих — слів: наджигурився, обербенимось, оскиряються. У контексті вони створюють іронічний, але доброзичливий фон для зма­лювання стосунків закоханої пари.

Символічною є назва новели: йдеться не тільки про зав’язь на деревах, а й про народжуване весняне світле почуття, про «нічну загадку любові», яка прекрасна у своїй повторю­ваності і разом з тим неповторності. Гри гір Тютюнник утвер­джує думку про необхідність захищати від усілякого лиха і зав’язь плоду — основу багатого ї щедрого урожаю, і перше кохання — символ вічності життя.

[1]