Винниченко народився в Єлисаветграді Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) у робітничо-селянській родині, був четвертою дитиною (від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя; від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир).І хоч, навчаючись у Єлисаветградській гімназії, юнак виявив чималі здібності, продовжити освіту наразі не зміг, бо треба було допомагати сім’ї, до того ж у старших класах він вступив до революційної організації, написав антиурядову поему, за що був запроторений до карцеру, а потім виключений з гімназії.

Іспити за середню школу Винниченко склав екстерном, і вже 1902 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. У цей час він вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП).

За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але Винниченко знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправленні революційної літератури в Росію. При перевезенні нелегальної літератури його арештовують та ув’язнюють в Київській фортеці, і тільки під час революції 1905 року він звільняється з тюрми. Не ризикуючи далі, Винниченко емігрував. Та на початку Першої світової війни він повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим іменем переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю. 

Так само під чужим прізвищем мандрує Україною, проводить агітацію серед селян, пише низку оповідань, видає першу прозову збірку «Краса і сила». Потім знову арешт і знову еміграція. Перебував у Швейцарії, Італії, Франції та інших країнах Європи.

У 1917 році Винниченко переїхав в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, потім Директорії. Розійшовшись у поглядах з урядом, виїхав за кордон.

За час перебування в еміграції В. Винниченко підтримує зв’язки з Радянським Союзом, з Україною. Будує плани щодо повернення на батьківщину, проте, усвідомивши небезпечні суспільно-політичні процеси, що там відбувалися, вирішив залишитися емігрантом.

Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.

Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко жив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.

Появу перших творів Винниченка-письменника вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера, Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладаються німецькою мовою і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера», сценарій якого побудовано по п’єсі В. Винниченка «Чорна Пантера, Білий Ведмідь». 

Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п’єси «Над». Ще раніше його п’єси ставилися в багатьох театрах Радянського Союзу. Роман «Сонячна машина» (1921—1924) є першим в українській літературі утопічним романом. Інші твори письменника соціально-утопічного напряму — романи «Нова заповiдь» (1931—33), «Вiчний iмператив» (1936), «Лепрозорiй» (1938). У його творчості поєдналися риси багатьох літературних напрямів — від критичного реалізму до модернізму. 

Вийшли зібрання творів В. Винниченка в 23-х, потім у 28-ми томах. У 1933 році письменник у відкритому листі звинуватив Сталіна в голодоморі й масових репресіях. Після цього його книги були вилучені з бібліотек і заборонені, а ім’я — замовчуване або зганьблене.

[10]