Breadcrumbs

Мойсей

Формат: txt

Завантажити

 

На вершини поетичної творчості піднісся Франко в поемі «Мойсей» (1905. p.).

Високо ідейна й мистецька вартість цієї поеми ставить її у ряд найвизначніших творів українського письменства. Головною темою в поемі — смерть Мойсея, як пророка, що його власний народ не признав і відкинув.

Поему розпочинає поет прологом, у якому в сильних, мужніх словах дав вислів своїй твердій вірі у кращу майбутність українського народу. Порівнюючи свій «замучений» народ із паралітиком на роздоріжжі, тривожиться його майбутністю. Запитує, чи йому повік судилось бути тільки «тяглом у бистроїзних поїздах сусідів“. Невже повік його уділом буде «укрита злість, облудлива покірність» усякому, хто зрадою й розбоєм його скував... Невже ніколи не виявиться безмірність його сил? Задармо ввесь край политий кров’ю його борців? Невже ніколи не пишаться йому в щасті й красі? Поет, що ясно здає собі справу з хиб і недомагань у вдачі свого народу, бачить також у його слові силу і м’якість, дотеп і потугу, а в пісні його дзвінкий сміх і жалощі, кохання. Тому то мова й пісня народу кажуть йому вірити в майбутність і в день воскресний народного повстання. Він рад би добути таке слово, що вибухає живучим вогнем, рад би заспівати палку пісню, що пориває мільйони за собою. Але поет свідомий, що не йому, знесиленому журбою, роздертому сумнівами, битому стидом, вести народ за собою. Все таки він пророчить йому:

”Та прийде час, і ти огнистим видом

Засядеш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі,

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі...“

Поет присвячує при кінці Прологу народному генію свій тугою вповитий, та повний віри вільний спів...

Рідко який твір захоплює так, як пролог "Мойсея“. Поет вливає тут усю міць і ніжність почування. Сильна віра в краще майбутнє народу і страждання з причини його політичного положення та хиб його вдачі, палке бажання стати народнім пророком і водночас свідомість власної немочі, гнів і радість, ентузіазм і зневіра на переміну чергуються і зливаються в одну величну цілість.

Поему розпочинає автор образом ізраїльського табору. По сорокалітній блуканині в арабській пустелі наблизився Мойсей із своїм народом о межу до Палестини. Серед червоних, як іржа, пісків і голих моравських скель кочує Ізраїль. Ледаче кочовисько спить під подертими наметами й не чує вже охоти перейти за голі верхи, бо не вірить уже в чудову обіцяну країну. Про цю країну сорок років говорив народові Мойсей, сорок літ пречудна долина манила народну уяву. Але вкінці народ зневірився. І ось дрімає він тепер по дрантивих наметах: жінки печуть на гряні козяче м’ясо; воли та осли гризуть осети та бодяче. Дітвора бігає по степу й заводить дивні іграшки: мурує міста та городить городи. Тільки один між цією юрбою не дрімає слабосилий дідусь і на крилах думок та журби лине поза гори. Це Мойсей:

«Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї,   

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї».

Наче буря вирвав він свій люд із неволі і не раз натхненою мовою підіймав його душу на вершини. Але тепер зімлів його голос, погасло натхнення і молоде покоління не слухає його слів. Серед нього верховодять Датан і Авірон, у яких автор персоніфікує людські намагання до вигідного, безтурботного життя. На зборах синів Ізраїлю голосистий Датан перепер ухвалу, щоб укаменувати того, хто вдає з себе пророка, накликує народ до бунту та манить за гори. Але ось уже наступної днини, коли, як золотий дощ, сплила з неба прохолода, в таборі рух та гомін. Це Мойсей виходить із свого намету. Хоч ліга й турботи зігнули його постать і снігом укрили його волос, його очі горять, мов дві блискавиці в хмарах. Серед загального здивування він іде до каменя, з якого звичай велить промовляти до народу, і зачинає говорити. Каже, що говорити мусить, бо його устами говорить Єгова. Впевняє ізраїльтян, що вони є стрілою в натягнутому луку Єгови і стріла мусить летіти туди, куди хоче Єгова. При тій нагоді розказує притчу про терен. Раз зійшлися дерева, щоб вибрати собі по власній волі короля. Хотіли вибрати кедра, але цей не схотів кидати горді скелі, блески сонця й свободу. Хотіли вибрати пальму, але й вона не думала промінювати цвіт й дактилі на царську корону. Тоді просили дерева рожу, дуба, березу, але всі вони не згодилися. Вкінці хтось піддав думку, щоб просити терна. Терен згодився, кажучи, що послужить радо й стелитися буде внизу, щоб інші дерева могли буяти до неба. Чим терен між деревами, тим ізраїльський народ — по думці Мойсея — між іншими народами. Єгова заглядав у душу всіх народів, стежив за їх вдачею...

”І не взяв отих гордих, грімких,

Що б’ють в небо думками,

І підносять могутню п’яту

Над людськими карками...“,

не вибрав ні багачів-дукачів, ні красунів, а вибрав убогий народ, що не має слави ні з цвіту, ні з плоду.

"Між премудрими, він не мудрець,

У війні не войовник,

У батьківщині своїй він гість

І всесвітній кочовник“.

І тому народові дав Єгова невідоме страшне посольство, щоб зненавиджений братьми ніс його в майбутнє. Коли Датан і Авірон глузують із натхненної мови Мойсея, дораджуючи приставити його за няньку до дітей, бо майстер він до казок, Мойсей підіймає знову голос. У його гнівному розпалі слова пливуть із його уст, як розкоти грому (”Горе вам, нетямущі, сліпі!..“). Він докоряє землякам і картає їх, що бунтуються проти свого власного добра, що, наче кропива, жгуть руку, яка їх. як цвіт, плекає, що на своїх пророків мечуть камінням.

Одначе за хвилину щось людське, м’яке будиться в серці пророка, і він ніжними, пестливими словами відзивається до народу:

”0, Ізраїлю, якби ти знав,

Чого в серці тім повно,

Якби знав, як люблю я тебе,

Як люблю невимовно.

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса і держава.

Я ж ввесь вік, ввесь труд тобі дав

У незломнім завзяттю —

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духа печаттю...“

Потім виходить у степ, прощається з дітворою, що обступає його кругом, вчить її милосердя для всього живого й іде дальше... На самоті приходить йому думка, що сорок літ він працював невпинно, щоб із рабів зробити народ до вподоби Єгові. Сорок літ клепав їх серця й сумління і вкінці доклепався того, що ледви уйшов від кпин і каміння. У його душу починають втискатись сумніви, що їх поет персоніфікує в постаті демона пустині, Азазеля. Повстає жахливе питання, де причина його життєвої невдачі, невдачі всіх його зусиль? Серед страшних сумнівів у потребу, доцільність і вартість його праці, які нашіптує йому Азазель, доходить і Мойсей у сходовому сяйві небес на найвищу гору, простягає руки до неба й молиться. Величезна тінь паде від його постаті з вершин на рівнини. Тим часом Азазель, що за всяку ціну вирішив зневірити Мойсея в успішність його діла й відвести його від його ідейних поривань, приймає постать його матері. Голубить і пестить його ніжними словами й потому відслонює перед ним майбутність його народу. І бачить Мойсей обіцяну країну, край овець і ячменю, в якому ні шляхів широких нема, ні до моря проходу; бачить, як його плем’я бродить у річках крови; бачить, як тягне хмара ворожих народів, як від крови червоніють поля; бачить тисячі скованих невільників, чує важку ходу страшних римських легіонів, що толочуть юдейські поля, крик юдейських дівчат під копитами диких коней. Тоді з його грудей добувається розпачливий стогін: «Одурив нас Єгова“.

За цей момент зневіри платить Мойсей смертю.

Тим часом в юдейськім таборі сум та туга. Нестало Мойсея. Тільки з його відходом зрозумів народ усю велич його посвяти, лише тоді відчув, що життя без ідеї, якої, власне, символом був Мойсей, -— не має ніякої ціни.

«Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них негодний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм смисл життєвий,

Просвітляло і гріло!...“

Єгошуа, князь конюхів, кличе народ до походу, до бою.

«Ще момент і Єгошуи крик

Гирл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих димить

Люд героїв сотворить!...»

Поема «Мойсей» має алегоричний характер. Поет думав про український народ і про український народ співав пісню. У трагічній долі Мойсея, що вів народ до обітованої країни й сам упав на шляху, розумів поет долю провідника, якого народ не розуміє й відпихає від себе. Все ж таки, хоч між ідейним провідником і тверезою, опортуністичною юрбою настає хвилинна прірва, остаточний зв’язок таки нерозірваний. Ідею Мойсея підхоплює молодь, що під проводом Єгошуи (символ збройної української сили) кидається в бій за ідеали народу.

Є деякий зв’язок між поемою «Мойсей» і поемою «Іван Вишенський», про яку була мова при характеристиці творчості Вишенського. В обох поемах Франко займається питанням взаємин між провідником і народом. Тільки коли Вишенський у поемі Франка страждає душею тому, що не виконав свого обов’язку супроти громади, душевні страждання Мойсея в тому, що його праця для громади не дала, як йому здається, ніяких успіхів.

[5]