Соняшник

Одного разу найменша дочка Сонця спустилася на Землю, щоб викупатися у прохолодній морській воді, і загубила на березі свій золотий вінок. Без нього вона не могла повернутися до батька. Шукаючи вінок, дівчина побачила під березою вродливого парубка зі своїм віночком.

- Я поверну тобі вінок, якщо залишишся зі мною назавжди, — сказав він.

- Ні, я не можу, — відповіла дочка Сонця, - тут холодні та довгі ночі, а там, на небі, я живу в золотому палаці, там горять діамантові зірки. А що мені можеш дати ти?

Він обійняв наймолодшу дочку Сонця і заговорив до неї словами, солодшими за мед. Цілував її, просив залишитися з ним на землі, обіцяв кохати її все життя. Говорив красуні, що їй буде з ним ще краще, ніж у Сонця-батька, обіцяв їй, як кажуть, золоті гори...

Красуня згодилася жити на землі, де тьохкають солов’ї, цвіте черемха, існує любов. Даремно Сонце-батько кликав дочку додому. Він сердився, попереджав, що на землі її чекає важке життя. Та дочка залишилася з коханим.

Почалося для красуні звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Чоловік більше працював, ніж говорив своїй коханій ніжні слова, а іноді зовсім забував за неї. Одного дня каже вона коханому:

- Ти багато працюєш, я мало тебе бачу. Я нудьгую за тобою, а ти, мабуть, вже мене не так любиш...

- Ми, земні люди, по-іншому все відчуваємо, інакше любимо. Ми бачимо щастя у любові, що поєднується з радістю у праці, - відповів коханий.

Тоді дочка звернулася до батька:

- Таточку, ясне Сонечко, я так хочу повернутися додому, благаю, забери мене.

- Ні, - сумно відповіло Сонце, - ти надто довго була на Землі, так довго, що твої ноги вросли в неї, наче коріння.

Скропило Сонце дочку своїми слізьми. І тоді красуня стала квіткою, що в тузі за батьківщиною завжди повертається голівкою до сонця. Тому і назвали її соняшником. Хоч і живе вона на землі, але тягнеться завжди до сонця, до отчого краю.

• < Попередня
• Наступна >