Breadcrumbs

Ви тут: HomeМіфи і легенди Долина червоних маків

Долина червоних маків

За селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Вона крадькома від злого батька приносила вівчареві їжу. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем.

Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і післязавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець і сховалося за хмару. Вівці теж збились до купки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Довго ходив вівчар, знову виспівував, йшов і йшов, а степ тихо відхиляв трави. Сонечко вигляне і сховається, вигляне і сховається.

Його кохану покарав лихий батько, багач. Заборонив їй ходити у степ. І затужила вона. Просять їсти - не йде. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Востаннє просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Очі карі були вже безводні, бо висохли з горя. Уже сліз і не було. Та й померла у журбі із словами кохання на устах. Припав вівчар до неї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохалися вони. А зранене серце стікало кров’ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині... І зросли по тих слідах червоні маки.

Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина червоних маків.