Breadcrumbs

Ви тут: Home Міфи і легенди Луна

Луна

Колись у одному дрімучому лісі жила прекрасна німфа, яку звали Луна. Побачила зла відьма красуню, розсердилась на неї, бо не хотіла Луна бути її служницею, і наслала на неї прокляття, за яким німфа мусила мовчати, а на запитання відповідати, лише повторюючи останні слова. Одного разу заблукав у лісі красень-юнак.

- Гей, хто тут? - голосно крикнув хлопець.

- Тут! - відгукнулася Луна.

- Іди сюди! - наказав юнак.

- Сюди! — відповіла німфа.

Здивовано озирався юнак. Та ніде нікого не було. Тоді ще раз покликав:

- Сюди, скоріш до мене!

- До мене! - радісно пролунало знову.

Простягаючи руки до хлопця, німфа кинулася до нього, але він відштовхнув її з несподіванки. Відштовхнув і кинувся геть. Засоромилася німфа і сховалася у хащах. І тепер, сумуючи, відгукується на поклик кожного.

Так мовить легенда. А справжня луна живе не лише у лісі чи горах, а й у закритих приміщеннях. У старовинних церквах Києва і сьогодні можна бачити отвори по колу купола - голосники. Це спеціально вбудовані у товщу кам’яної кладки глиняні горщики. Вони “повертають” і підсилюють слухачеві звук співу чи молитви. Принцип, що зветься реверберацією, використовується нині при будівництві концертних залів, театрів тощо.