Breadcrumbs

Ви тут: HomeМіфи і легенди Калина-дівчина

Калина-дівчина

Було це за давніх часів, коли на українській землі шугали хмарами татарські орди. Неначе смерть, налітали вони на села і нищили все.

Надворі стояла золота осінь. Усе тануло в золотистому, оранжевому, багряному кипінні. Було досить тепло, тільки прозорі хмаринки бабиного літа нагадували про осінню пору. Ще зранку всі поїхали на ярмарок. У селі залишились тільки сивобороді дідусі і сільська красуня Калина. До чого вже гарна була! Сумно тобі на душі, глянеш на неї - і смуток враз зникне; струнка, русявокоса, очі блакитні - шматочки неба в погожу днину, брови чорні, наче очеретинки навкруг голубих озерець. Та жаль одне, що сирітка. Люди гомоніли, що земля - то її ненька, а ліс предковічний - батько. Хто його знає. А Калина бігала часто полями і все питала:

- Земле рідна, матінко люба, чого ти мовчиш? Розкажи мені казку, скажи ніжне слово, тільки не мовчи!

А то ще забреде зранку в ліс і ходить-блукає цілісінький день, з деревами мову веде, з птицями співає. І виросла дівчина красунею.

Уже сонечко мало ось-ось перекинутись у безвість неба, а людей із ярмарку все не було. Раптом на сході закуріло, долинули тупіт і крики. Через деякий час люди розгледіли, що то вершники. Хвилина - і вони були в селі. Половили всіх, закували в кайдани, а оселі спалили. Ще довго мерехтіли червоні відблиски в сонячному світлі. Пролетіла, як мить, ніч. А на світанку вороги розпочали розправу. Одна за одною скочувались буйні голови в зелену траву. Дійшла черга й до Калини. Та навіть лиха рука завойовника здригнулась. Татари забрали дівчину з собою. У Калининій голові молоточком дзвеніла думка: “Помститись!” Коли воїни прилягли трохи відпочити, Калина вийняла в одного ножа і встромила ватажкові в серце. Той не встиг і слова вимовити. Та не судилось дівчині втекти: сторожа помітила її, здогадалась про все. Цього пробачити ніхто не міг. Уранці до сходу сонця вивели татари Калину на страту. Дівчина звела свій погляд на голубе небо, на шумливий ліс і тихо прошепотіла: “Проща-ва-а-йте”. І багряні крапельки крові бризнули на землю.

Надійшла весна, і на тому місці випнулись стрункі пагони, вкриті ніжно-зеленим листям. А в травні налились лебединим цвітом. А коли припливла чаклунка-осінь, на молодому деревці з’явились червоні кетяги. Вони були одного кольору з гарячою кров’ю.

З тих пір це дивне дерево люди звуть калиною. Вона нагадує дівчину, що загинула не скорившись, а зосталась вірною матінці-землі.