Breadcrumbs

Ви тут: Home Міфи і легенди Калина

Калина

Було це ще тоді, коли людей було мало на землі. А їхні житла ховалися у густих лісах, у землянках та печерах.

Одного дня напали на Поділля ворожі полчища. Пробиралися вороги через болотяні хащі та трясовиння лісу, йшли навмання, щоб знайти людське житло та поживитися. Вони зблудилися. Кілька днів бродили і не виходили. Раптом серед лісу вороги побачили кілька дівчат, які збирали цілющі квіти. З криком дівчата кинулися у гущавину, щоб втекти. Але їм не вдалося втекти. Вони опинилися у руках кошлатих наїзників. Тільки одна дівчина прибігла додому і дала знати, що йдуть вороги, розповіла, що дівчата попали в руки диких прибульців.

Нападники вимагали від дівчат, щоб вивели їх з лісу та показали своє житло. Полонянки кивнули головами, що виведуть їх із тієї болотистої западні. Та насправді вели їх не до поселення, а в глибину лісу, у непрохідні нетрі. Вмить наїзники вгрузли по шию у трясовину, зчинили дикий крик. Провалилися вони під воду — тільки бульки над ними забулькотіли. Та, на горе, пішли на дно трясовини і дівчата, бо були прив’язані ременями до рук ворогів...

Побачило це сонце і послало на землю своїх синів - ясні промені, що підняли з трясовини дівчат і оживили їх. І з дівочих кіс стали корені, з яких виросли кущі, що потягнулися до сонця. Тоді послало сонце СВОЇХ ДОЧОК — зірки ясні, а ті принесли красу - розчесали кущики, викроїли листочки і зав’язали у віночки китиці білих квітів. Рідна земля, за яку загинули дівчата, дала силу і ріст кущам. Виросли вони не високими, а гнучкими, коренастими і непохитними у вдачі своїй, по-дівочому ніжними.

Послало сонце хмаринку, а вона напоїла кущики теплим дощем, умила їх від бруду. Запросило сонце сюди і вітер, який приніс кущам пісню чарівної сопілки.

Проходив лісом сивий дідусь. Знайшов на болоті шкіряну шапку ворожого прибульця. Почав розглядатися навкруги - і побачив на болоті не бачені досі кущі з розквітлими біленькими китицями. Від болотяного калу, де виросли, назвав дідусь ті кущі калиною. Почули це подоляни і заговорили між собою:

- Де ж ви бачили, щоб краса та пропала?

-  То правда! А де ж ви чули, щоб краса дівоча нанівець пішла? О, ні-ні!

А діялося то, вірте чи не вірте, недалеко села Дяківець на Поділлі, де ріс калиновий гай. Звідси розрослася калина на весь світ. Полюбляє і далі вона найкраще болотяні та вологі місця. Цвіте калина, то люди кажуть: “Гарна, як закохана дівчина у вінку”. Коли восени вбереться у червоні грона ягід, то мовлять: “Пишна, як дівчина в намисті” або ж “Дівчина червона, як калина, а солодка, як малина”. Бо калина насправді має дівочу душу.