Волошка синя

Якось небо дорікнуло колоссю хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємничий шепіт, птахи - спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

- Навпаки, ми дуже вдячні тобі, - сказали колоски. - Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам, і ми будемо завжди вдячні тобі.

-  Гаразд, - відповіло небо. - Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас.

І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти - часточку самого неба. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подиху вітру нахиляються до посланців синього неба - волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.

• < Попередня
• Наступна >