Breadcrumbs

Ви тут: Home Міфи і легенди Кульбаба

Кульбаба

Колись жив у Карпатах хлопець Куль. Упадали за ним усі дівчата. Але на жодну не звертав уваги Куль. Бо до нестями закохався у гарну дівчину Дзвінку.

Жила ця красуня у старенької баби на найвищій горі біля Косова. Люди не любили цю бабу, тому що вона не любила людей. Після смерті чоловіка жила сама-самісінька. Пішла якось вона до Косова на ярмарок, побачила там бідну дівчину і забрала до себе. Купила їй солодощів, відмила і назвала Дзвінкою. Так і жили удвох. Росла Дзвінка, як зоря красна, як смерічка струнка.

Кожної неділі баба і Дзвінка одягалися у найкращий одяг і спускалися з гір до Косова на ярмарок. Довго ходили, бо любила баба чути, як люди кажуть їм услід:

- На всі гори дівчина! То донька!

Отож на косівському базарі й приглянулась Дзвінка хлопцеві, який продавав калинові сопілки. На другий день узяв із собою Куль найкращу сопілку і пішов до Дзвінки. Став біля найвищої смереки і грає. Так і пізнався Куль із Дзвінкою.

Дізналася про все це баба і заборонила дівчині зустрічатися з легінем. Прийде, було, Куль і починає грати для своєї дівчини, а з-за смереки чує дівочий голос:

- Ой тихіше, тихіше грай. Казала неня, аби тебе з голови викинула, а я не хочу, бо люблю тебе.

Почула цю розмову баба. Схопила свою букову палицю і стала кидати в Куля. Що не кине, то на тому місці, де впаде палиця, золотоголові квіточки з’являлися. Довго бігала баба по луках, галявинах, садках, дорогах за Кулем. І всюди залишались жовті квіточки. А Дзвінка гірко плакала і все говорила:

- Не руште! То мій Куль, бабо!

З тих пір і назвали люди ці квітки кульбабою.